Народ – це дорогоцінні клаптики, з яких складається єдиний пазл великого та значимого

30 Жовтня, 2023Інтерв'ю, Новини

Сьогодні ми познайомимо вас із особливою українкою, Лідією Іваницькою – майстринею, яка створює, розвиває та популяризує декоративно-прикладне мистецтво не тільки в Україні, але і по всьому світі. 

Робота «Ніч на Івана Купала», виконана у техніці печворк (patchwork), майстерно складена в мозаїку з різнокольорових клаптиків у цілісне полотно з креативним українським узором, – особлива, тепла, яскрава, жива та неординарна. Робота, що підкорила серця не тільки глядачів, але й журі Бієнале Ларнака 2023, і заслужено отримала нагороду цієї престижної виставки за майстерність.

Пані Лідія Іваницька – художниця, дизайнерка, майстриня декоративно-прикладного мистецтва з 45-річним стажем, членкиня Національної Спілки художників України, педагогиня, «Заслужений діяч мистецтв України». Ми зустрілися з нею в Українському домі в Пафосі на творчому вечорі пані Лідії, де мали змогу ознайомитись ближче з її творчістю, послухати про життєвий шлях, доторкнутися до витворів, зроблених її руками.

Пані Лідія, хто були ті люди, які допомогли вам прийти до мистецтва та досягти таких великих успіхів?

Перше знайомство з вишивкою, ткацтвом та в’язанням відбулося в дитинстві. Моя бабця, як усі українські жінки в ті часи, вміла працювати руками, уся моя творчість – то від неї. Саме вона передала навички та любов до декоративного мистецтва, яке пройшло крізь випробування першою медичною освітою, та привело мене до навчання за фахом «Художник-дизайнер».

За роки праці я звикла виконувати роботу бездоганно. До того мене привчив чоловік, В’ячеслав Іваницький (1944-2022), художник, з яким ми разом прожили більше 50 років. На початку діяльності було так: зроблю щось, підходить він та й каже: “Переробляй – тут не так, тут не то…” Важко було працювати з чоловіком, багато ображалась на нього, але з часом зрозуміла, що це єдина людина, яка скаже правду в очі, справедливо оцінить, а отримати похвалу від нього наприкінці роботи – це було найвищою нагородою.

Зараз працюю, та оглядаюсь назад –  думаю, що б він сказав, чи сподобалась би йому моя работа. 

Розкажіть про свої перші творчі кроки.

Після закінчення у Харкові художнього інституту, ми з чоловіком приїхали до Миколаєва. На той час українських майстрів не допускали до роботи, бо основні замовлення надавали художникам, яких привозили з Росії, а нам, місцевим, давали дрібненьку роботу. Завдячуючи цим обставинам, почалось моя творча діяльність з моїм першим гобеленом «Дощ в місті» – як замовлення для Південноукраїнської АЕС.

Ваша найвідоміша робота – завіса в Українському музично–драматичному театрі Миколаєва, – розкажіть про неї окремо.

Так, це гобелен – завіса площею 120 кв. м. В’ячеслав мав навики, як чоловік, до усього, руки вміли майструвати. Саме він самотужки зробив ткацький станок завширшки 6 метрів – спеціально для створення цієї завіси. На приймальні металобрухту збирав деталі, пам’ятаю, навіть частини велосипеду були. А потім вже моя творча робота розпочалась: ескізи, пошук фарб, фарбування вовни. Два-три тижні йшло тільки на те, щоб заправити станок кількома тисячами ниток. У гобелен вплітала люрексову нитку, завдячуючи якій завіса при світлі софітів мерехтить, передає магію театру та налаштовує глядача на чарівність, свято. Два роки роботи, за яку не соромно, але зараз я б дещо змінила та зробила по-іншому.

Загалом у співавторстві з чоловіком за роки діяльності виткано понад 500 кв.м. гобеленів. Зробили великий спільний проєкт для Українського театру драми та музичної комедії (2003) – декорації до спектаклів, серію батиків для сцени, інтер’єр в приміщенні театру тощо.

Розкажіть про работу, що представлена на виставці в Ларнаці, адже вона користується неабиякою популярністю у відвідувачів та вже отримала нагороду від журі.

Ідея подати заявку на виставку Бієнале в Ларнаці належить Ірині Чайці, моїй найулюбленійшій учениці, яка зараз проживає та працює в Пафосі. Я навіть не уявляла, що печворк в українській стилістиці підійде для сучасної експозиції.

До цього весь час ткала гобелени, аж коли спробувала печворк та, несподівано для себе, захопилась. 

Саме цю роботу творила дуже довго. Витвір починається із задуму, який втілюється в ескізі гуашшю, потім він переноситься на картон.

У моїй майстерні – гора тканини, з якої треба знайти клаптики потрібного кольору. Тож шукаю, добираю та викладаю на підлозі мозаїкою.

В цій роботі я використала техніку “батик” – часто знайти тканину потрібного кольору важко, тож змішувала фарби, добирала потрібну, фарбувала та вже готовий клаптик використовувала. 

Косий крій, усадку тканини, розпрасування швів, направлення тканини – усе треба враховувати під час роботи. Обов’язково треба стежити за геометрією швів, чітко дотримуватися розміру по картону. Навіть 1 мм посунеш “не туди” –  і робота псується. Потім прострочив, подивився – щось не подобається – розпоров. Розпорюється до 50% роботи, тож це справа кропітка та важка. 

Виставка Бієнале змусила подивитись на мою роботу іншими очима. Адже вдома я звикла до цього – люблю це робити та працюю кожного дня, це не є щось незвичне. А зараз розумію, що моя робота – це частинка України. Я горда, що моя робота представляє Україну такою, якою вона є – різнокольоровою, доброю, святковою. Печворк – клаптик до клаптика – виходить полотно. Так і народ – це дорогоцінні клаптики, з яких складається єдиний пазл великого та значимого. 

Участь та перемога у міжнародній виставці важлива для України. Треба, щоб про неї чули, пізнавали, щоб про неї говорили, щоб її бачили та не забували.

Чи є щось, про що Ви шкодуєте, що Ви не спробували в своєму житті в плані творчості?

Я ще хочу попрацювати, щось цікаве зробити, а головне – ще чомусь навчитись. 

У плані творчості наче все спробувала – шию, займаюсь ткацтвом, писанкарством, вишиваю, в’яжу, батик роблю, багато всього вмію стосовно хендмейду, … але я намагаюсь іще вчитись! Наприклад, в мене є приятель – кравець у театрі. Він каже, що вміє в’язати банти 100 способами, тож хочу навчитись цьому.

Жалкую за роботами, які б могла зробити, але не зробила.

Жалкую за студентами, яким я намагалася донести саме те, що я хотіла, але вони не воліли почути. 

Жалкую інколи про результати своєї роботи, бо з часом розумію, що можна було б зробити краще.

Як ви прийшли до викладацької діяльності?

На той час, коли отримала запрошення викладати, я була розгублена, в мене ж не було подібного досвіду, ніколи не замислювалась над тим, багато працювала в майстерні. Але поміркувавши, вирішила, що вікові традиції та досвід, який я отримала від бабусі, та з часом вдосконалила, треба передавати від покоління до покоління далі. Думаю, мені вдалося за 24 роки викладацької діяльності передати все це моїм учням. Чоловік мені казав, що я поклала на вівтар викладання всю себе: я постійно була зі студентами, намагалась у кожному з них побачити те, до чого в них була відкрита душа, тож спонукала їх до певних дій. Те, чого я сама не вміла,  то знаходила українських майстрів, відправляла учнів на навчання, щоб вони могли стати кращими в цьому.

Відродження українського гобелену, де саме у ткацтві, у вишивці зашифровано код нації, так міцно схований у радянські часи, – непроста робота, тому треба було докласти чималих зусиль, щоб знову його видобути. 

Було багато робіт на народну тематику. Вивчали зі студентами в бібліотеках творчість регіонів України, намагались передати в роботах ту ідентичність та самобутність, яку народ проніс через століття, цю духовну спадщину. 

Вже тепер я розумію, що все це було не даремно, більшість з моїх учнів довели це своїми роботами. За 4 роки навчання ти бачиш, як зростає людина. Кожен починає навчання з дрібниць, дехто каже: ” Нащо це мені потрібно?” – але випробовуючи себе та навчаючись крок за кроком, –  і до дипломної роботи виходить справжній майстер. Уважаю, що той, хто любить творчість – несе у світ любов до своєї професії. Багато моїх учнів працює за фахом по всьому світу, ми володіємо рідкісним ремеслом, хочеться, щоб воно не згасало та жило далі. 

Які подальші плани?

Зараз дуже хочется далі творити. Прагну показати, яка Україна красива, самобутня – такої країни більше немає в цілому світі! Хочеться, щоб її знали, поважали. Як художник, скажу, що наші майстри дуже талановиті, і є носіями багатої культури. Ми самі винні, що світ мало знає про них, тож саме зараз є нагода показувати, розказувати та поширювати нашу культурну спадщину. Є ідея зробити серію робіт на тему слов’янських свят – цього року планую створити щось про Зелені свята, Яблуневий Спас.

У пріоритеті також зараз дипломники. Є одна робота – українська крайка ткана, різнокольорова, на 3 метри, зі складним орнаментом. Інша – гобелен на тему картин українського художника Григорука. Та ткана плахта для мого учня, який заказ на фронті. Це не просто вишивка, це не просто плахта – то буде його оберіг. 

Як ви в Миколаєві пережили початок війни?

Война, як і скрізь, прийшла несподівано. На центральній площі Миколаєва мій знайомий, власник кафе, почав годувати наших хлопців-захисників. Телефонує та питає, чи є в мене цукор, кава, чай, одноразовий посуд? Я запитую: “А що зі звичайним твоїм посудом?” Він відповідає, що не встигає мити. Тож я зібрала, що було вдома з продуктів, та пішла мити посуд. Потім кожного дня готувала борщ, оладки, млинці – усе що могла. Я там, як бабця, була для всіх. 

Майстерня зараз стоїть з розбитими вікнами, тому намагаюсь допомогти усюди, де можу. Коли є вільний час – допомагаю плести маскувальні сітки. В Миколаєві був фестиваль, наробила туди ляльок-мотанок. Як то побачили, кажуть – давай ще роби, хлопцям будемо обереги дарувати. Взимку в’язала для воїнів шкарпетки. 

Тепер маю багато друзів, вони мене чекають додому. Рада, що в такий складний час я знайшла дуже гарних людей, можливо, що це саме через такі важкі часи. Добре, що навколо багато таких людей: ми, коли збираємось разом, мріємо, що будемо робити, коли настане Перемога, як ми будемо кричати від радощів, що ми будемо співати, яке то буде свято для всіх українців!

Теги: Biennale Larnaca 2023, громада, Лідія Іваницька