“Чекаю на перший літак з України”, – Хрісо Георгіо Лука

17 Вересня, 2024Кіпрський погляд, Новини

Невідомо, як би складалася історія української громади на Кіпрі, якби з самого початку повномасштабного вторгнення в життя тих, хто шукав прихистку на острові, не ввійшла Хрісо Георгіо Лука. 12 років Хрісо працює в аеропорті Ларнаки і представляє департамент громадського транспорту. Саме вона, коли познайомилася з українцями Ларнаки на Фінікудес під час мітингу пішла в мерію міста і до преси, щоб донести проблеми українців, зокрема тих, хто в’їхав на Кіпр до 24 лютого 2022 року. Після розголосу в пресі уряд країни визнав права на тимчасове проживання цієї категорії українців. Ну і символічним є те, що благодатний вогонь того року українці також отримали саме від Хрісо. Тож, сьогодні ми вирішили поговорити із Хрісо про минулі події, мотивацію й український менталітет.

Хрісо, пам’ятаєш, як українці Ларнаки називали тебе своїм янголом? Ти дійсно все робиш серцем, це відчувається. І тієї зими, весни 2022 і надалі ми щодня відчували твою любов і підтримку. Я пам’ятаю тебе з того моменту, як ти зустріла Льолю Філімонову (волонтерку, організаторку мітингів в Ларнаці) на Фінікудес. Але ти кажеш, що для тебе історія українців на Кіпрі почалася раніше…

– До початку війни залишалося чотири чи п’ять ночей.  Коли я працювала в аеропорту Ларнаки, зустріла кількох українських туристів. Вони приїхали святкувати. Це були пари, бабуся, родина з маленькими дітьми, і я пояснила їм, як користуватися автобусами, щоб дістатися свого місця в Ларнаці. Вони були дуже щасливі, тому що приїхали до нашої країни лише на кілька днів, щоб відпочити. Одного вечора після початку війни я подумала: що вони роблять? Де вони? Як вони почуваються? І коли я закінчила свою зміну, просто пішла на Фінікудес, подумавши: можливо, знайду когось із них.

На Фінікудес я зустріла Льолю з чоловіком. Я просто підійшла до неї дуже повільно і запитала: ти в порядку? Чи тобі щось потрібно? І коли я побачила її обличчя, мені стало дуже боляче. Вона плакала. Обличчя інших людей біля Якоря були такими ж.

Але я почала розмовляти дуже легко, дуже дружньо. Я хотіла сказати, що я тут, я з вами і хочу допомогти. І з цього моменту ми почали говорити про їхні помешкання, як вони можуть залишитися, про їхні готелі, про їжу, тому що більшість з них приїхали лише у кількаденну відпустку. Потім ми створили групу. Я дала людям свій номер телефону.

– І це стало частиною твого життя?

– Так. Щодня багато годин на день я піклувалася про необхідне – їжу, одяг, взуття. Адже була зима. І вкрай важливим було питання документів людей, які приїхали до 24 лютого. Також я намагалася знайти більше безкоштовних варіантів помешкання. Це було важко. Я запрошувала знайомих на зустрічі з українцями, щоб вони побачили проблему, побачили людей і зрозуміли їх. Пізніше я вийшла на зв’язок з урядом і з журналістами. 

І почався великий процес.  Дехто з українців переїхали з готелів у маленькі будинки чи квартири.  Я намагалася знайти в багатьох сім’ях одяг для дітей, жінок, їхніх чоловіків, літніх батьків. І їжа, свіжа їжа кожен день. Два-три рази на день я доставляла свіжу їжу. Багато дітей потребувало ліків, тож я робила і це.

У нас також були дуже хороші пропозиції від супермаркетів, вони давали мені дитяче харчування, соки. З Пафосу ми отримували гуманітарну допомогу два-три рази на тиждень. Це все була допомога від простих людей.

Знаєш, було дуже важливо, що ти звернула увагу ЗМІ на проблеми українців. Перший матеріал у Філелефтерос, який написала Натаса Хрістофору, сколихнув й інші медіа.

 – Так, це був хороший поштовх, люди стали більше відгукуватися. І вже інші ЗМІ почали кликати нас до місця наших зборів, церкви Святого Лазаря.  Це був перший раз, коли всі канали приходили і питали, де ті люди, де туристи, що вони роблять?

Також ми приходили до влади щодня. Люди тоді часто питали, навіщо я це роблю? І порівнювали з Анджеліною Джолі. Я відповідала, що я – проста жінка, я – простий народ, відчуваю те, що відчувають усі ці люди. Мені байдуже, що про мене говорять. Я просто відчувала українців, і ми разом робили щось дуже потужне.

Ти розуміла українців, бо твоя родина пережила темні часи також?

– Моя сім’я – з окупованої території Кіпру. У них було те саме.

Моя сім’я жила без електрики, без води, готували їжу на дровах. Якщо вона була! Мама розповідала, як два тижні була без їжі. У неї було семеро молодших братів і спочатку вона мала їх нагодувати. І тільки потім, якщо щось залишалося, вона могла їсти.

Тому моя мама мене дуже підтримувала. Моя мама, мої дядьки, мої друзі.  Кожен день вони готували пакунки різних необхідних речей. Засоби гігієни, постільну білизну і їжу.

– Який випадок з 2022 тобі запам’ятався найбільше? 

– Ви всі дуже сильні люди. І я завжди кажу, що я вражена тим, як ви допомагаєте одне одному. У наш час це є дуже цінним.

Пам’ятаю одну жінку. Якось на зустріч з українцями я привезла пиріг з маминого дому.  Ми пішли на пляж погуляти, випити кави і розрізати пиріг. Це були великодні свята. І коли пиріг закінчився, я побачила, що одна жінка залишила свій шматочок, щоб віддати іншій жінці з маленькою дівчинкою. Тоді я зателефонувала своїй мамі і сказала: «Мамо, ти можеш приготувати мені ще одне тістечко або ти можеш швидко принести мені ще одне з Зорпасу?» І ця жінка, яка залишила пиріг для інших, вона пішла і принесла нам ще один для всіх.  Це мене дуже зворушило. Ви сильна, дуже сильна громада. І стоїте один за одним.

І коли ти восени минулого року їдеш до Брюсселя, де маєш можливість розповісти про Кіпр, ти робиш промову про українських біженців на Кіпрі. Чому ти вирішила зробити саме так?

 –  Коли мене запросили в цю поїздку, я зробила альбом. Від першої зустрічі з моїми людьми тут, в Ларнаці, до останньої. Війна, Україна, Кіпр, Ларнака… Декілька спільних фото. Коли я зустрічалася з людьми в Європарламенті, показувала їм альбом. Ці живі фото з історіями справляли велике враження.

Фотографії залишилися в Брюсселі і їх вішають на стенд перед Європейським Парламентом. Таким чином більше людей, політиків можуть дізнатися про життя українців на Кіпрі. Тому що, можливо, вони не знали. Вони чули, але не знали, як насправді почувалися усі ці люди на пляжі без нічого.

Так, я завжди бачила у тебе або інших людей фото з тобою, ти була тим самим представником країни, хто символізував для українців гостинність, співчуття, підтримку. Ти для українців, як хрещена мати.  Зустрічаєш і благословляєш на подорож або життя на острові, або на подальший пошук безпечної для життя країни.

 – Знаєш, коли війна вже тривала, і я працювала, я рахувала – ще один день без українських рейсів, вже два дні, три… Жодного українського. Це неймовірно.  Тому що я зустрічала їх всіх. Я 12 років працюю в аеропорті. Я познайомилася з багатьма людьми, і склалося враження, що ми дружимо багато років.

 Багато з тих, хто приїхав під час війни, можливо, залишаться на Кіпрі назавжди. Вони адаптувалися, відкрили свій бізнес, знайшли роботу, діти ходять до школи… У багатьох знищено житло в Україні, знищені цілі міста, села, усе життя. І люди з нуля будують нове життя в новій країні. Як ти думаєш, що українці можуть дати Кіпру?

 – Українці дуже освічені люди, більшість мають дипломи. Ви вмієте робити красиві івенти, розумієтеся на красивих речах. І для Кіпру це, можливо, несподіванка, що люди, які пройшли війну, можуть робити концерти та інші події. 

Це наш своєрідний спосіб зберегти себе.

 – Це так. Але ви дійсно повинні робити це на Кіпрі. Маєте зберегти українське життя.

 Проте ти бачиш, як українці поважають і кіпрську культуру?

– Так! І я почуваюся такою щасливою від цього. Слава Богу, у нас на Кіпрі також є дуже хороші люди, яким цікаво робити щось разом. І мені дуже сподобалися останні івенти в центрі “Обійми Cyprus”. Ці двері з кіпрською та українською половинами. І що ми поєднуємо наші традиційні речі, які можемо робити разом. Дуже красива ідея!

Чи можеш ти мені назвати  три основних риси, що характеризують українців для тебе, як для кіпріотки? У чому ти бачиш українську національність і характер?

– Українці щасливі люди, дуже яскраві, наповнені любов’ю. У мене таке відчуття.  Коли я бачу деяких людей у своїй роботі, я відчуваю, чи це українці, чи ні. Я їх питаю, звідки ви? З України? Так, інтуїція не підвела.

Українці доброзичливі. Вони прекрасні, вони дійсно гарні. У мене є багато слів, які я можу сказати про українців. Найголовніше те, що вони дружні, красиві і мають дуже добре серце.

Хрісо, про що ти мрієш?

– Я мрію побачити на табло польотів в аеропорту рейс з України. Знову. Це буде означати безпеку в небі і закінчення війни.

Ми приїдемо до тебе в аеропорт це святкувати!

– Не знаю, що буду відчувати в той момент, але ми зробимо велике святкування, так. Я ніколи не забуду цього. Цих подій, зустрічей, людей. Все те, що я отримувала весь цей час – любов, тепло, історії, наші спільні фото. Дякую за це інтерв’ю, за запрошення на українські події, за все, чим ви ділитеся. Це любов. Що ще мені потрібно?

Олена Ендрюс-Скаліодес

Теги: громада