Боротьба за життя полонених стосується кожного
Станом на сьогодні в Україні проводиться розслідування більше 140 тисяч кримінальних справ, пов’язаних з воєнними злочинами. Із них понад 4 тисячі кримінальних проваджень – за фактами незаконного позбавлення волі близько 15 тисяч цивільних українців. Підтвердити цю інформацію надзвичайно складно, адже російська сторона не надає жодних відомостей про затриманих. Кожна з цих долей є яскравим свідченням не тільки жахів війни, а й сили родинних зв’язків, невпинної боротьби за близьких та надії на їхнє швидке повернення на Батьківщину.
Шлях Лідії над поверненням цивільних українських бранців розпочався з небайдужості до долі брата Павла і згодом переріс у систематичну допомогу та підтримку для сотень родин заручників у Громадській організації «Цивільні в полоні».
«Завтра вони можуть прийти й до мене…»
«Павло завжди був активним борцем за справедливість. Його моральні принципи вражають, а ерудиція та любов до читання дозволяють йому вести захопливі розмови на будь-які теми. У 2014 році, не зважаючи на протест матері та старшої сестри, Павло заявив: «Росія вже вдерлась до Донецька та окупувала Крим. Мій дім всього за 60 км від кордону із Кримом. Завтра вони можуть прийти й до мене, тож я не можу сидіти осторонь, іду в АТО».
Після повернення із фронту у 2017 році Павло намагався жити звичайним життям, але важко назвати це звичайним після пережитих жахів війни. Він звільнився зі служби, одружився, але щасливе життя обірвалося у 2022 році, коли вся родина опинилася в окупованому Херсоні.
9 травня 2022 року зв’язок із Павлом обірвався. Того ж дня у їхньому домі провели обшук, і стало зрозуміло, що з ним трапилося лихо. На окупованих територіях зникало багато людей, а тих, хто не викликав довіри в росіян, або не демонстрував лояльності, заарештовували.
Павла тримали в катівні три місяці. У дублікаті кримінальної справи, отриманому пізніше родиною, вказано, що під час допитів у присутності адвоката Павло відкрито розповідав про катування, називаючи позивні російських військових, які вчиняли жахливі речі з полоненими. У грудні 2023 року в Ростові відбувся суд, на якому Павло отримав 12 років ув’язнення за статтею “Міжнародний тероризм”. Його останнє слово на суді стало символом сміливості та супротиву українців».
Останне слово Павла Запорожця на суді
Полонені як інструмент у війні проти України
Родина важко пережила ці часи, проте Лідія вирішила, що не має права втрачати контроль над ситуацією, та включилась у боротьбу за життя брата. Виїхала з окупації після винесення вироку братові, до останнього підтримувала Павла. Близько двох років існує Громадська організація «Цивільні в полоні», в якій Лідія активно бере участь: «Ми звертаємося до українських державних інституцій, органів державної влади, міжнародних організацій із запитами та вимогами щодо звільнення цивільних полонених», — розповідає Лідія. — «На сьогодні немає чіткого механізму, який би дозволив забезпечити обмін цивільними полоненими і повернути їх в Україну».
Відповідно до Женевської Конвенції про захист цивільного населення під час війни, насилля над життям та особистістю, зокрема захоплення заручників, є забороненим.
Затримання цивільних зі сторони росії і, тим більше, взяття їх у полон, є серйозним порушенням норм міжнародного гуманітарного права та важким воєнним злочином.
На відміну від військовополонених, Женевська Конвенція не передбачає порядку репатріації цивільних (як засуджених та і ні).
У 2022 році було створено Національне інформаційне бюро, що займається збором та узагальненням даних «про військовополонених, загиблих, зниклих безвісті, незаконно затриманих окупантами, також – і з-поміж мирного населення з обох сторін».
«Дуже активно ГО співпрацює з Координаційним Штабом та офісом уповноваженого справ людини. На жаль, Міжнародний комітет червоного хреста (МКЧХ) не бере активної участі у допомозі повернення полонених. За своїм мандатом МКЧХ має право доступу до полонених, щоб перевіряти умови їхнього утримання і переконуватися, що їх не піддають тортурам. Ще одна його місія – пошук людей: через МКЧХ офіційно підтверджують перебування в полоні. Для нас, на жаль, все закінчується на етапі подачі запиту МКЧХ до рф щодо підтвердження знаходження особи в полоні. Ніяких заходів не відбувається, жодна відповідь не надходить».
У російських в’язницях серед тисяч військових полонених перебувають близько 15 тисяч цивільних мешканців окупованих територій, журналісти, мери міст, активісти, волонтери, медики та небайдужі українці, які у перші дні вторгнення в голос висловлювали своє ставлення до окупації українських земель. Ці цифри приблизні, адже десятки тисяч людей вважаються зниклими безвісти, а російська сторона навмисно приховує точну кількість полонених. Україні невідомо про третину українців, які перебувають у полоні на окупованих територіях або ув’язненні в росії, аж доки москва не повідомить, що готова їх відпустити. Росіяни використовують полонених як інструмент у війні проти України.
«Інформація про полонених надходить, зокрема, від звільнених із полону та рідних полонених. Ми припускаємо, що кількість бранців значно більша за офіційні данні.
Декого з полонених родичам вдалося відшукати самим, про когось розповіли військовополонені, які повернулися додому внаслідок обміну, про когось хлопці пишуть із СІЗО в своїх листах».
«…Артема сегодня забрали на этап. Куда не сказали. Забрали и увезли всех Азовцей, Айдаровцев и бат. Донбасс. Надеюсь что на обмен. Я надеюсь вы в кротчайште сроки возобновите с ним связь. Искренне желаю вам терпения и мужества пережить весь этот ужас. Надеюсь это сообщение поможет отыскать вашего сына.
С ув. Ярослав».
Повернення цивільних на Батьківщину не є системним та переважно відбувається разом з обміном військовополонених. З 2022 року під час обмінів було звільнено 193 цивільних. З них 29 червня цього року – 10 цивільних, які були засуджені російським судом та мали терміни ув’язнення. Частина з них потрапила у полон до повномасштабного вторгнення.
Москва вдається до кримінального переслідування українців, яких захопила під час окупації. Кримінальні справи цивільних полонених зазвичай фальсифіковані або не містять доказів протиправних дій.
“На прикладі справи Павла зазначу, що свідками та понятими по ній були люди, котрі перебували з Павлом у катівні. Коли йшла підготовка до суду, ми знайшли одного такого чоловіка, який нотаріально засвідчив, що він підписав документи під тиском. Інший на жаль, помер одразу, як його випустили з катівні”.
“Первое время жить не хотелось…”
“Моє спілкування не обмежується тільки спілкуванням з братом, – розповідає Лідія, – через наше ГО пройшло дуже багато прізвищ. Брат із в’язниці постійно передавав відомості, прізвища, листи інших хлопців. Таким чином рідні отримували інформацію про місцезнаходження рідної людини. Братові пощастило з адвокатом, який розумів жахіття та свавілля того, що відбувалося. Тому двосторонній інформаційний зв’язок був постійний та надійний. Брата переводили з Криму з одного СІЗО в друге, потім до суду в Ростові, тому через Павла постійно передавались листи від багатьох наших хлопців.
Певний час дані до реєстру полонених в Координаційному Штабі вносились тільки найближчими родичами. У такі важкі часи дехто з хлопців залишився з бідою наодинці, або батьки не мають можливості це зробити на окупованих територіях. За наявності доказів про особу та її місцезнаходження у в’язниці, дані до реєстру полонених подаю я.
«Мама привет. Ты все время спрашиваешь как мое здоровье. Так вот, я сделал тест на ВИЧ. У меня ВИЧ уже как 2 года. Когда меня пытали в Донецке на УБОПЕ мне вкалывали разные препараты чтобы не отключасля и они все время говорили что вкалывают кровь с ВИЧем. Я не верил. 1 раз спустя 2-3 месяца мне сказали в Донецком СИЗО что у меня ВИЧ на начальном этапе. Я испугаля и был в шоке… Первое время жить не хотелось. Потому что для меня это какая то страшная болезнь…Мама, не переживай, я чувствую себя хорошо….
Твой сын Артем».
«Через мене проходить листування сотень людей до СІЗО і назад. Волею неволею я всі листи читаю», – розповідає Лідія
«Мама, что вообще говорят про нас в Украине?
….Мне шьют: «организация террористическую организацию (будто я создал организацию), свержение власти а агресивное ведение войны. А это особый или строгий режим и лет 5 «крытки». Не хотелось бы возвращаться к условиям какие были в Донецке. Я думаю Вам известно в каких мы были условиях. Там реально было как в концлагере во вторую мировую. Одни ужасы… А так все более или менее нормально….»
Дуже важливо, зазначає Лідія, що всі полонені знають, що вони занесені до наших державних реєстрів до обмінів. Важливим є розуміння того, що вони не забуті на Батьківщині, що родини постійно в пошуках варіантів механізмів їх повернення.
“Ми намагаємось постійно підбадьорювати хлопців: виходимо на акції, робимо величезні банери на акції з їхніми фотографіями – і коли хлопці знаходять себе на цих банерах – вони розуміють що за них йде боротьба. Все це в сукупності підтримує їх.”
«Говорити про цивільних полонених – означає змінити ситуацію на краще»
«Перші місяці повномасштабного вторгнення родини полонених не мали можливості розголошувати інформацію рідних, бо вважалось, що це може їм нашкодити. Саме через це родини бранців вели себе дуже стримано, як у розповсюдженні інформації так і під час публічних акцій.
Нині прийшло розуміння того, що лише розголос та привертання уваги до теми про ув’язнення цивільних на міжнародному рівні може зрушити це питання. На нашу думку, Україні потрібна міжнародна підтримка, щоб повертати людей додому.
Часто обміни відбуваються за участі третіх країн, як то Об’єднаних Арабських Еміратів, Туреччини, що адвокатують у цьому процесі. Тому ця інформація має постійно бути в інформаційному просторі. Для цього і потрібно постійно нагадувати та виходити на акції, щоб світ не забував про цю чутливу тему.
Якщо ми складемо руки, хлопці в полоні зневіряться. Наша віра, наша сила передається полоненим. Це надає можливість дихати без повітря, дає можливість виживати та мати надію на повернення.
Кожен з хлопців знаходиться на різному емоційному рівні. Знаходження в російських в’язницях накладають певний тягар. Дехто інколи прощається з батьками, хтось відмовляється від спілкування. Це відбувається на очах хлопців, тож вони підтримують один одного в ці моменти як тільки можуть.
Спорідненість, дружба, згуртованість та взаємодопомога зароджується з перших днів перебування за гратами. Спільна біда їх наче породнила. У Павла такими друзями стали п’ятеро його співкамерників. На сьогодні їх розкидало по різних куточках росії. Вони пишуть один одному листи, підтримують та діляться новинами. Всі посилки від рідних діляться між ними, особливо серед новопереміщених.
Дорогоцінними є посилки з журналами і книжками, це складно, але й такі посилки ми намагаємося їм туди передавати (самовчителі з англійської, німецької, французької мов, основи професійного малювання, багато літератури з психології). Ну і звістки, будь-які звістки від рідних, а іноді взагалі від сторонніх людей, вони підтримують дух і віру хлопців, що їх звідти обов’язково визволять.
«…Огромное вам с Аллазом спасибо за все что вы сделали для меня. Честно говоря, я не знаю как бы сложилась моя жизнь если бы я попал в другую камеру без связи. То что я списался со своей семьей, новости дами мне надежду на будущее. Тогда, после ИВС (Ізолятор тимчасового утримавання – ред.) и «приемами» я был на грани чтобы все закончить. Потом я тоже старался помогать другим так же, как вы мне помогали. Вот было бы здорово, когда все закончится, собраться вместе и пообщаться. Специально не пишу вспомнить былое, то лучше забыть…».
Наприклад, кілька хлопців перевели з Донецька до Ростову, всі голі, босі, голодні. Хлопці в ростовському СІЗО роздали свій одяг, щоб одягнути новоприбулих співвітчизників. Інколи читаю листи від новоприбулих хлопців до рідних і знаходжу рядки про те, що вони перший раз за два роки полону поїли ковбаси, печива….
Нещодавно Павло неочікувано отримав листа з Португалії. На прикладі брата скажу, що слова підтримки від незнайомих людей надають неймовірну силу і впевненість у завтрашньому дні. Багатьом хлопцям це необхідно – особливо тим, які залишились самі: або сироти, або батьки котрих знаходяться на тимчасово окупованих територіях, або у кого не склалися сімейні обставини, і після розлучення за них нема кому боротись. »
«Здравствуйте милая Лидия!
Огромное спасибо за помощь и за вашу доброту. Честно вам сказать я не знаю по поводу информации на обмен! Своей семье я так понял что не нужен! Террорист вообще мало кому нужен!…. Ну в общем поддерживаем друг друга! ….Все что вы мне крайний раз передали я моментально все поделил и раздал и Пашке и Янине и Жуку! …. Скажите пожалуйста что мне зделать что бы проверить есть ли я в списках или нет!? …Р.S Спасибо за то что вы есть!»
Відбуваючи покарання, Павло, брат Лідії не падає духом та морально підтримує родину. Цей зв’язок – це ниточка між двома різними світами. Кожен лист із в’язниці – як остання розмова, бо невідомо, чи взагалі буде наступна.
Павло вчить по книжках французьку мову та мріє колись побувати в Парижі…
«Мамуля, привет!
….У меня все хорошо. Все как обычно – жив, здоров, не болею. Читаю книжки, затираю русско-французский словарь. На нем скоро дыры будут:) Не могу никак победить произношение. Вот прям беда. Не могу я ни картавить ни гундосить. А без этого французское произношение не французское:) Ну ничего. Надеюсь после возвращения будет возможность позаниматься с репетитором….Я вас люблю и крепко обнимаю!) Надеюсь скоро доберусь домой:)»
«Наразі, з 03.09 Павла забрали з Ростова на етап. Ми отримали лист, з якого стало відомо, що Павла довезли до Володимира, це його місце відбування покарання перші три роки (за вироком). Етапували його місяць. З завуальованого змісту листа розуміємо, що йому потрібна юридична допомога, шукаємо адвоката там на місці і будемо зясовувати у чому справа, – каже Лідія.
Під час бесіди з Лідією зародилася ідея запропонувати кожному, кого зачепила доля українських полонених, написати листа до наших полонених. Написати кілька теплих слів, поділитися новинами, цікавими історіями чи просто підтримати морально тих, хто нині перебуває в полоні, – це маленький, але надзвичайно важливий крок. Листи потрібно писати російською або англійською мовами та надсилати на електронну адресу: tani19051990@gmail.com. Завдяки підтримці організації «Цивільні в полоні» листи через єдиний сервіс листування (Zonatelecom) потрапляють до адресатів, які відчувають, що вони не самотні.
Написати листа полоненим – це не просто акт підтримки, а справжній місток надії, який допомагає нашим співвітчизникам витримати випробування полону. У важких умовах неволі кожен лист стає символом того, що їх не забули.
Віримо, що спільними зусиллями, за підтримки українців, міжнародних партнерів та небайдужих людей з усього світу, ми зможемо швидше повернути додому наших полонених!
Фото з особистого архіву Лідії.