Кризи віку чи етапи адаптації – як зрозуміти власну дитину в еміграції?

28 Квітня, 2025Інтерв'ю, Новини

Нещодавно в Ларнаці та Лімасолі пройшли зустрічі українських мам із психологами. Українки Ларнаки мали можливість поспілкуватися з Альоною Богатовою*  — психологинею, яка працює як із дітьми, так і з дорослими.

За одну зустріч неможливо охопити всі важливі теми, однак питання психологічного здоров’я дітей в умовах переїзду за кордон під час війни залишається надзвичайно актуальним. Щоб глибше розібратися в цьому питанні, Олена Ендрюс-Скаліодес зустрілась із Альоною Богатовою і вийшло відверте й розгорнуте інтерв’ю, яке ми публікуватимемо частинами.

Сьогодні поговоримо про те, як відрізнити звичайні вікові кризи від реакції на еміграцію і як не пропустити момент, коли дитині справді потрібна допомога.

Альоно, за три роки Кіпр для багатьох українців став або домом, або принаймні безпечним місцем. Проте сам переїзд був для більшості вимушеним. Як така подія впливає на психічне здоров’я дорослого, а особливо дитини?

— Будь-який переїзд — за власним бажанням чи без нього, з метою поліпшення умов життя чи через загрозу для життя — є потужним психоемоційним стресом для дитини. Назву головні чинники, які становлять небезпеку для життя дитини або порушують її звичний спосіб існування:

• техногенні й природні катастрофи;
  
• війна;
  
• переїзд у межах країни або за її межі;
  
• втрата близьких;
  
• розлучення батьків;
  
• травматичні сімейні стосунки;
  
• перший похід до садочка або школи;
  
• зміна навчального закладу.
  

Як бачимо, переїзд — один із найсильніших стресових чинників. Українці пережили одразу кілька з цього списку: війну, евакуацію, втрату рідних.

Якщо ми говоримо про адаптацію як важливу складову психічного здоров’я переміщених українців, маємо враховувати додаткові травматичні аспекти: примусовість переміщення, нестачу часу на підготовку, екстремальні умови, ризик для життя, обмежені фінансові ресурси тощо. І все це — зокрема для дітей.

Особливо у 2022 році…

 — Багато з тих, хто змушено виїхав, уже зараз усвідомлюють, що переїзд може призвести до повного відриву від рідного середовища. Люди втрачають дім, знайомий простір, соціальне коло — усе те, до чого була адаптована психіка дорослого й дитини. Крім того, не всі сім’ї переїжджали повністю — зв’язок із близькими в Україні розривався або значно ускладнювався.

Для дитини цей вимушений розрив набагато важчий, ніж для дорослого, бо адаптаційні процеси, в які вона вже була залучена, різко обриваються, і їй доводиться заново адаптуватися. Це виснажує нервову систему й психіку дитини, і відновлення цих ресурсів не завжди відбувається коректно.

У результаті може порушуватися або навіть серйозно фруструватися формування особистісної та національної ідентичності. Або — відбувається її втрата. Це серйозна проблема як для дитини, так і для її подальшого розвитку. Це сильний додатковий стресовий чинник, і батьки повинні приділяти цьому особливу увагу.

Надзвичайно важливо — фактично ключове — те, як самі батьки переживають стрес і зміни, пов’язані з переїздом. Багатьом батькам складно адаптуватися, адже переїзд був вимушеним.

Це спричиняє страх, тривогу, відчуття втрати, самотності, неможливість звичних дій, переживання горя, шоку, ностальгії, погіршення фінансової ситуації. Найсильнішим джерелом тривоги є відчуття невизначеності щодо майбутнього.

Батьки, хочуть вони того чи ні, передають ці свої стани дітям — навіть не словами, а емоційно насиченими сигналами. А діти дуже тонко вловлюють настрій батьків. Вони моментально «зчитують» емоційний фон, що багаторазово посилює їхні власні переживання. Тож дитина, яка й без того переживає адаптаційну кризу, раптом бачить, що батьки також не є для неї опорою. І це — один із найглибших викликів, з яким доводиться працювати саме батькам.

Прийнято вважати, що діти легко адаптуються до нового середовища, мови… Це справді так?

— Я би почала не з того, наскільки дитина легко адаптується, а з того, наскільки вона вже була адаптованою до моменту занурення в нове середовище. Якщо дитина вміє справлятися з викликами, має певний рівень психічного та фізичного розвитку, якщо її психіка і тіло «працюють у парі», якщо вона має базові навички самообслуговування — це плюс-мінус адаптована дитина.

Але навіть для такої дитини вимушений переїзд — це стрес надвисокого рівня.

Дорослий має досвід подолання складних ситуацій. Він уже помилявся, шукав виходи, перемагав або програвав — і йшов далі. У нього вже є підтвердження того, що він справлявся. Його навички йому вже допомагали, отже, допоможуть і цього разу.

А у дитини цього досвіду немає. Кожна проблема — це катастрофа, бо вона нова, раніше такого не було, і дитина не знає, чи зможе з нею впоратися.

Маленькі діти взагалі не завжди розуміють, чому вони переїхали. Особливо якщо вони не бачили жахів війни напряму. У них — розгубленість. А дорослі й самі не знають, як правильно: пояснювати дитині чи ні, а якщо пояснювати — то як саме?

Якщо, скажімо, тато залишився в Україні, а дитина з мамою, — з’являється туга за татом, нерозуміння: коли побачу, що відбувається, чому ми не разом. І дитина залишається наодинці зі своїми страхами. Запускаються механізми  психологічного захисту, які виявляються як апатія, байдужість, агресія або уникнення.

Тому так важливі для дитини теплі, регулярні, щирі розмови з батьками, які задовольняють її базову потребу в безпеці. Це не тільки знижує тривожність дитини, а й позитивно впливає на самих батьків.

Як це працює: навіть якщо батькові чи матері дуже погано — у момент розмови з дитиною вони змушені переключитися, відповідають на її запитання і через це самі відчувають себе знову дорослими, сильними, дієвими. Це своєрідна терапія в обидва боки. Бо в цей момент батько чи мати виконує свою ключову функцію — турботу і збереження ментального здоров’я дитини, створення для неї опори й орієнтирів. Допомагаючи дитині — вони допомагають і собі.

І, зрештою, справедливості заради — варто згадати про те, що допомагає адаптації. Це сама природа дитячої психіки. Вона надзвичайно пластична завдяки віковим особливостям.

Дитина постійно вирішує нові вікові завдання — незалежно від настрою чи країни проживання. Змінюється ріст, вага, зовнішність, формуються мозок і внутрішні органи… Паралельно психіка повинна справлятися зі стресом, травмою, новим позитивним досвідом, навчанням, соціалізацією.

Дитяча психіка змушена вбирати нове: «О, пташка полетіла! О, море! А он Петро підійшов і запропонував попити з калюжі!» — вона постійно розподіляє увагу між переживанням біди та залученням до чогось нового.

Усе це настільки стрімке, що в момент травми психіка ніби стирає її гостроту й дозволяє дитині рухатися далі. Але це — мнима легкість. Бо часто травма просто відкладається, запаковується вглиб психіки до «кращих часів». І всім здається, що дитина впоралася. Насправді — ні. Вона просто заховала цю травму.

Втім, це стосується переважно малюків. У підлітків — зовсім інші механізми, і про це варто говорити окремо.

Тобто в момент переживання стресу через переїзд важливо давати дитині якомога більше нових позитивних вражень?

— Безумовно! Дуже важливо, щоб дитина отримувала й вбирала в себе якомога більше сенсорного досвіду — через дотик, зір, слух, запахи та смаки. Коли малюк насичує психіку образами світу, це стає пусковим механізмом для розвитку мови: він готовий висловлювати словами те, що вже відчув.

Отож, навіть якщо в нього — біда, психіка все одно спрямована на розвиток. Вона перерозподіляє ресурси так, щоб забезпечити пріоритети саме розвитку.

Це стосується дітей віком від 2 до 5 років.

І тут, напевно, батькам важливо бути дуже уважними…

— Передусім — до себе самих! 

Дитина може спиратися лише на сильного, стабільного дорослого. А українські батьки часто й самі в надзвичайно складній ситуації. Їм самим потрібні опори. Хтось їх підтримував під час евакуації? Виїжджали різко чи мали трохи часу? Можливо, навіть рідні були проти — боялися прийняти це рішення… Стресів у дорослих тут також безліч.

І до всього — ще й діти… Але ж батько чи мати — це людина, яка з певною метою привела у світ дитину, а отже, має усвідомлювати свої батьківські обов’язки.

Давайте припустимо, що кожен із батьків — у тій чи іншій мірі — свідомий. Хтось був таким від початку, хтось став у процесі виховання. Такий батько, яким би важким не було становище, розуміє потреби своєї дитини і шукає сили й можливості, щоби їх задовольнити.

Як це зробити? Треба просто час від часу нагадувати собі: якщо дорослому страшно, тривожно й неясно — то дитині страшніше в кілька разів. І ще менш зрозуміло. Тому перше, що має зробити батько або мати, — це чесно визнати свій емоційний стан. Не відмахуватися, не вдягати маску: «Усе добре». Бо людина має право на відповідну реакцію на біль і страх.

Небезпечною є якраз відсутність реакції.

Отже, після визнання своїх емоцій батько має поставити собі питання: як я буду з ними обходитися? Що я можу зробити, щоб зменшити стрес? І саме тут я завжди наголошую: допомога потрібна, передусім, самому дорослому. Це не привілей — це обов’язок: подбати про себе, щоби мати сили подбати про дитину.

Якщо дорослий занурюється в страждання, довго переживає горе, розпач і дезорієнтацію — дитяча психіка, яка не відчуває поруч підтримуючого дорослого, заповнюється порожнечею. А психіка не терпить пустоти — вона її неодмінно заповнює. Як правило — чимось некоректним або шкідливим.

Дорогі батьки, робіть висновки!

Як дорослому допомогти самому собі, якщо психічний стан залишає бажати кращого?

—  Як я вже сказала — спершу потрібно визнати: я не справляюсь. І звернутися по допомогу до людей, яким довіряєш. Знайти психолога, почати працювати зі спеціалістом. Повернути собі бодай просту структуру дня: регулярне харчування, налагоджений сон, щоденні прогулянки.

Звучить, як зі старого підручника, я розумію. Але це справді працює. Коли людина повністю занурена у свої переживання або на межі депресії, усе інше здається неважливим. Уся увага зосереджується лише на внутрішньому болю.

І саме тут рутинні справи — це порятунок. Бо вони вимагають планування, отже теж уваги. Це означає, що обсяг уваги, яка цілком йшла на продукування страждань тепер буде, принаймні, вдвіччні зменшено, що автоматично зменшить інтенсивність болю і тривоги, які супроводжували страждання. Відбувається перерозподіл уваги, і як наслідок — зниження інтенсивності болю й тривоги.

А далі — коли трохи стало легше — я часто раджу: знайдіть того, кому теж потрібна допомога. Найпростіша: сходити в магазин, забрати дитину з гуртка, вислухати, приготувати суп, вигуляти собаку. Допомагаючи іншим, випочнете відчувати, що стали сильнішими. Ресурси починають повертатися, разом із ними — відчуття власної значущості. Спробуйте. У цій схемі ви зможете знайти свої особисті інструменти підтримки.

Які ознаки свідчать про те, що дитині потрібна особлива підтримка батьків або допомога психолога?

—  У дітей молодшого віку — це так званий «регрес» у поведінці. Наприклад, дитина знову просить пустушку, хоча вже давно від неї відмовилася, постійно хоче на руки, починає смоктати палець. Це зовнішні сигнали.

Внутрішньо ж — це підвищена тривожність. Дитина не розуміє, що відбувається, не може усвідомити причин — і це її лякає. У більшості дітей егоцентрична модель світу: я в центрі моделі, це означиє, що дитина все проводить через себе. Тож коли щост неприємне сталося — це я молодуць, а коли щось негативне — це я  поганий. Дитина завжди бачить причину у собі, і томудуже гостро переживає провину, вважаючи, що винна сама. 

«Це я винна, що батьки розлучаються, — бо я погано себе вела!»
«Це все сталося, бо я не послухалася маму!»

Так влаштована дитяча психіка — відчуття провини з’являється автоматично.

А от із підлітками — все набагато складніше. У них уже величезне навантаження на організм і психіку. Вони проходять через складний процес відокремлення себе як особистості — це починається ще з 9 років і триває до 22–25. Це 16 років пошуку себе.

Щоб допомогти підліткові, важливо знати, на якому етапі розвитку він зараз. Бо саме це має визначати рівень і форму батьківської підтримки. Психолог? Звичайно, якщо дитина готова.

У підлітків і без війни поведінка часто бентежить дорослих. Їхні реакції нестабільні, надмірні, суперечливі. І все це — норма.

Тому що у цей період у нервовій системі підлітка немає балансу між процесами збудження та гальмування, тож підліток просто не встигає ні усвідомити свої реакції, ні керувати ними. І на це є об’єктивні причини: ще не дозріли остаточно зони головного мозгу, які відповідають за оцінку, контроль, аналіз та раціональні судження.  Ніхто не може прискорити або змінити цей процес, треба лише терпляче дочекатися, коли перебудова завершиться. 

Дорослі часто цього не знають і вимагають від підлітка того, чого він фізіологічно ще не здатен дати. Звідси — конфлікти, нерозуміння, втрата контакту. А зовнішній стрес — війна, переїзд, втрата дому — тільки ускладнює й без того непростий процес.

Агресія, різкі перепади настрою, втрата інтересу до звичних речей, протест проти авторитетів — усе це прояви нормального процесу дорослішання.

Щоби стати дорослим, треба спершу «зруйнувати» в собі дитину. І це супроводжується кризами, сумнівами, протестами.

Цей процес починається з 9 років. І якщо батьки не допомагають, не пояснюють, не підтримують — дитина переживає сепарацію дуже важко.

Батьки мають зрозуміти: відтепер фокус інтересів дитини переміщується за межі родини — у світ. І вона має піти туди з тим багажем цінностей, який ви встигли їй дати до 9 років.

Їй треба сумніватися, перевіряти, шукати своє. І їй потрібен батько, мати, значимий дорослий поруч. Усе це — щоб нормально пройти один етап і готуватися до наступного.

Щоби помітити, що підліток не справляється, слід звертати увагу на різкі й раптові зміни у поведінці:

• був замкнений — став балакучим;
  
• був душею компанії — замкнувся в кімнаті;
  
• любив школу — почав скандалити перед кожним уроком.
  

Такі зміни можуть бути сигналом, що дитина дезадаптується. І їй потрібна ваша уважність, присутність — а іноді й спеціалізована допомога.

* Альона Богатова має понад 25 років досвіду роботи в галузі практичної психології, з них 14 років — на Кіпрі з міжнародними сім’ями, дітьми-білінгвами та проблемами ідентичності. Вона закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка, філософський факультет, спеціальність «Психологія».

Олена Ендрюс-Скаліодес

Далі буде….

Теги: адаптація, діти, психологія