Підліткок в еміграції: що мають знати дорослі

13 Травня, 2025Інтерв'ю, Новини

“Сьогодні вся дитяча спільнота перебуває в стані травми, причому незалежно від країни”, — наголошує психологиня Альона Богатова. — “Навіть місцеві діти, які просто дружать із дітьми з України, несуть на собі емоційне навантаження”.

Минулого тижня ми опублікували першу частину розмови з психологинею, яка працює як із дітьми, так і з дорослими й спеціалізується на темі експатів. До вашої уваги — друга частина інтерв’ю, де йдеться про підліткову адаптацію, інформаційну гігієну та підтримку, яку можуть надати дитині батьки.

Альоно, отже, природні етапи дорослішання разом із історією переїзду — це подвійний стрес для дітей…

— Так! І головне повідомлення, яке підліток транслює у цей період, — «підійди подалі!». Щойно він тебе обіймав — а тепер: “Відійди, ти мене дратуєш!”. Ще хвилину тому сміявся — а тепер плаче. Щойно сварився з усіма — а тепер із блаженною усмішкою каже, що любить увесь світ. Ось такий він, підлітковий світ: емоційні гойдалки, гормональні бурі, внутрішні суперечності.

І на цьому тлі підліток має вирішувати ще одну складну вікову задачу — комунікативну: налагоджувати зв’язки з однолітками. Він шукає відповіді на запитання: «Хто я?», «Який я?», «Що я можу?», «З ким я?», «Де моя зграя?». У цей період йому життєво необхідно бути «як усі». Чому? Бо треба переконатися, що він не один такий, що його приймають, що він — не вигнанець, не дивак. Йому потрібно розділяти цінності групи, дотримуватись її правил, бути частиною спільноти. Це дає досвід прийняття, відчуття власної цінності.
(Це пізніше, на етапі так званої інтеграції, потреба «бути як усі» поступово зникає).

І саме в цей складний момент життя підлітка з’являються… батьки.
Які постійно критикують, оцінюють, вказують, повчають, тиснуть, вимагають. А результатом — усе одно незадоволені. Я іноді пропоную батькам провести експеримент: поставити «галочку» в одному стовпчику за кожне зауваження дитині за день, а в іншому — за кожне схвалення чи підтримку. Як гадаєте, що вийде? Один тато якось одразу сказав: “Я й рахувати не буду — у мене в стовпчику похвали не буде жодної! Я взагалі не хвалю…”

Але що означає для дитини постійна критика, тиск, оцінювання? Це — відчуття: “Я недостатньо хороший, недостатньо розумний, я не такий, як вони хочуть, — отже, я поганий, непотрібний, вони мене не хочуть…” Самооцінка дитини стрімко падає.
Це — не перебільшення. Це вже формування психологічної травми. А далі — різні сценарії. Батьки, будь ласка, будьте уважні й обережні. Це справді важливо.

А тепер уявімо підлітка, про якого ми вже так багато знаємо.
Йому вдалося, попри всі складнощі, адаптуватися у своєму звичному середовищі. Він ще нікуди не переїжджав і навіть не мріє про це. Він тільки-но знайшов своє коло, друзів, які його приймають. І тут — війна.
Його виривають із тільки-но вибудуваного світу — хай навіть ідеалізованого, але його — і переносять у зовсім чуже середовище. Для нього це — катастрофа. Шок. Заперечення. Зневіра в батьках. Реальний біль.

І всі доводи про небезпеку не працюють. Бо ж: “А мої однокласники залишились — і нічого!” — скаже він. “Навіщо ми поїхали?”

З’являється ностальгія: за знайомими місцями, запахами, людьми. Діти на консультаціях прагнуть згадати конкретні вулички, парки — і я даю їм таку можливість: побути там, хоча б у своїй уяві, тримаючи мене за руку, аби змогли повернутися в реальність і не «застрягти» там душею.

Батьки в цей час теж у стані шоку, але намагаються якось «переключити» дитину. І часто — несвідомо — ще більше її травмують.
“Досить нити! Яка ще вуличка — подивися, яке тут море красиве!”
Їх можна зрозуміти — їм теж боляче, вони виживають. Але такою реакцією вони втрачають контакт із дитиною, а водночас — підігрівають загрозу втрати її ідентичності. Особистісної й національної. Бо треба «забути» ту рідну доріжку, почати радіти чужому морю, говорити чужою мовою.

А мова — це ключовий носій національної ідентичності. У ній закодовані сенси і програми розвитку нації, в ній — ментальність, культура, наша історія і наше майбутнє. Через неї ми формуємо уявлення про світ і про себе в ньому.

Тому у відриві від Батьківщини так  важливо не втратити свою ідентичність. І завдання батьків — стати для своїх дітей опорою в збереженні своєї національної приналежності.

Хотіла спитати — а чи не варто на всякий випадок звернутися до психолога, навіть якщо в родині все виглядає спокійно. Але вже розумію, що «всякий випадок» тут — завжди. Підлітки взагалі тема складна…

— Так! У кожної дитини має бути можливість поговорити зі спеціалістом, незалежно від того, є проблема чи ні. Чим раніше дитина навчиться підтримувати «психологічну гігієну» — тим їй простіше буде проходити усі її життєві етапи.
Але це вже моя фахова позиція.

Якщо говорити конкретно — психолога для дитини потрібно знайти такого, з ким дитина почувається у безпеці, захоче до нього прийти і зможе  довіряти. Якщо батьки відчувають, що їхній дитині потрібна така людина, але не знають, як це дитині запропонувати — я раджу сказати щось таке:
“Слухай, я твоя мама (або тато). Я тебе люблю, я поруч, я завжди тебе вислухаю, обійму, підтримаю. Але я не фахівець, я не психолог. Можливо, в тебе є якісь питання чи теми, на які я не можу відповісти, — може, давай, спробуємо пошукати спеціаліста, який тобі допоможе розібратися?”
Це працює.

І якщо психолога знайдено — у дитини з’являється шанс здобути значущого іншого дорослого. Дорослого, але не батька. Бо з батьками зазвичай — конфлікти, повчання, нерозуміння. Дитина вважає, що його не розуміють, тому, що вони дорослі. А тут знайшовся хтось, такий же дорослий, але він не виховує, а розуміє. Світ дорослих потроху із ворожого стає доброзичливим.
Психолог стає для дитини своєрідним перекладачем із мови дорослих на мову дитини, він пояснює, чому може складатись враження, що  батьки не розуміють. Також і для батьків – психолог допомагає зрозуміти реакції дітей, та зняти напругу.

 І це вже перемога. Бо в дитини є «провідник». А в батьків — полегшення у виконанні своїх батьківських завдань.

Як батькам найкраще поводитися з адаптаційними викликами, з якими стикається дитина?

— Найважливіше у взаєминах між батьками й дітьми — це щире прагнення батьків пізнати потреби саме своєї дитини. Я маю на увазі не уявлення дорослих про те, «що правильно чи корисно» для її дитини, а справжні потреби самої дитини. Можливо, їй бракує теплого спілкування. Або їй обмаль часу, щоби обдумати події, які сталися. А може, їй потрібно, щоб батьки зважали на якісь її особливості. Комусь потрібні обійми, а комусь — навпаки,їх забагато і потрібен особистий простір.

Завдання дорослого — з любов’ю та терпінням вивчати свою дитину, навчитися її активно слухати. Саме так формуються здорові дитячо-батьківські відносини. І саме вони стають тією внутрішньою опорою, яка допомагає дитині розвиватися і пройти через найскладніші адаптаційні виклики.

Оскільки адаптація має свої етапи, варто дати дитині стільки часу, скільки їй потрібно на кожен із них. Цікавтеся не лише шкільними оцінками та успіхами дітей, а й їх емоціями, почуттями, переживаннями. Це створює умови, за яких дитина почне ділитися пережитим.

Одна з ключових потреб дитини — це відчуття безпеки «тут і зараз». Не треба казати: “Усе буде добре, війна скоро закінчиться” — це хибні очікування й оманливі опори.
Натомість скажіть: “Ситуація складна для всіх. Ми виїхали, щоб убезпечити тебе. І ми робимо і будемо робити усе необхідне, щоб ти почувався у безпеці. Це наш батьківський обов’язок”.

Так ви не створюєте у дитини ілюзій, не заперечуєте власних страхів, але й не піддаєтесь їм. І водночас — ви психологічно закриваєте дитину, знижуєте рівень її тривожності, а відтак і своєї. Такі діалоги кожного разу працюють як афірмація для батьків, яка їх мотивує і зміцнює у виконанні складних батьківських задач.

Пам’ятаєте, ми вже про це говорили: якщо вам погано — допоможіть тому, кому гірше, і це підніме ваш емоційний рівень. А дитині завжди страшніше й важче, ніж вам, тому що в неї ще немає досвіду, усе вперше! І допомагаючи їй, ви автоматично допомагаєте собі.

До речі, а на Кіпрі взагалі прийнято звертатися до психолога?

— Так, і це викликає повагу! У кіпріотів уже сформована культура звернення по психологічну допомогу.
Тут абсолютно нормально мати досвід роботи із психологом у віці восьми років. І, до речі, багато дітей уже вміють відрізняти однолітків, які не справляються з емоціями, і можуть навіть порадити комусь звернутись до спеціаліста.
Часто діти самі відкрито кажуть: “А я про це уже зі своїм психологом говорив”. Є випадки, коли діти приходять до мене за порадою друга чи однокласника — і це чудовий знак, що психологічна гігієна поступово стає нормою.

Після переїзду в багатьох дітей ситуація така: треба продовжувати навчання в українській школі, а батьки ще додали грецьку чи англійську школу. Плюс батьки хочуть зберегти гуртки й секції. Це надто велике навантаження? Яка ваша позиція?

— Я завжди починаю з самої дитини: які в неї ресурси, запити, стан. Лише тоді можна давати поради — й лише індивідуальні. Комусь реально посильно вчитися у двох школах, а хтось просто не витримає такого навантаження.

Головне питання до батьків: чи знаєте ви, на що справді здатна ваша дитина? Ви схвалюєте рішення, виходячи з її інтересів, чи з власних амбіцій?
Я розумію бажання батьків «дати більше», але іноді це перетворюється на надмірний тиск. І тоді — печальні сценарії.

Діти, особливо підлітки, не справляються з подвійною школою не тільки через відсутність якихось навичок чи поганого знання чужої мови, а через те, що мають синдром дитини-експата, який має вираз через гострий емоційний стрес від переїзду. Цей стрес виникає і постійно посилюється на тлі невизначеності щодо повернення додому, про яке так мріють діти. Тому що вони вже «вклалися» у побудову соціальних зв’язків в Україні, і не розуміють, навіщо знову це робити і шукати друзів, якщо вдома вони вже є, і коли все закінчиться, вони повернуться до них.

Щодо навчання в місцевих школах — та сама історія: “Навіщо мені це? Я ж усе одно повернуся до своєї школи… Чи ні?..” І ось уже дитина не довіряє батькам, не відчуває опори. Вона віддаляється, почувається самотньою, ізольованою, часто проявляє апатію або агресію, конфліктує.

У моїй практиці були випадки, коли я наполегливо радила батькам забрати дитину з місцевої школи. Страждання були надто глибокими. І батьки, треба віддати належне, дослухалися: дитина спокійно продовжила навчання тільки в українській школі, онлайн. І таких прикладів не один.

З улюбленими гуртками — теж не все просто. Якщо дитина не хоче повертатися до занять, які колись обожнювала, можливо, це також пов’язано зі страхами або стресом. Дайте їй час. Запропонуйте ще раз — пізніше.

Шукаючи нові активності, дайте дитині змогу досліджувати себе: подобається малювати — спробуймо. А далі — уважно спостерігайте: як реагує? Плаче перед заняттям? Чому? Любить малювати — але не хоче йти? Значить, щось його стримує. І треба не тиснути, а підтримати й розібратись.

Олена Ендрюс-Скаліодес

Далі буде….

Читати також

Кризи віку чи етапи адаптації – як зрозуміти власну дитину в еміграції?

Теги: адаптація, діти, психологія