Свідчення після полону. Зустріч у Лімасолі з Володимиром Миколаєнком та Дмитром Хілюком

У Лімасолі, в освітньому центрі «Крила», в межах візиту делегації НУО «Voice of Ukraine» до четвертої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну, що відбувся за підтримки Посольства України в Республіці Кіпр, пройшла зустріч української громади з колишнім міським головою Херсона Володимиром Миколаєнком та журналістом агентства УНІАН Дмитром Хілюком. Обоє провели у російському полоні три з половиною роки, були звільнені під час обміну 24 серпня 2025 року і нині публічно свідчать про пережите по всьому світу.

Перед розмовою з дорослими гості спілкувалися з дітьми початкової української школи «Крила». Саме дитячі запитання окреслили масштаб пережитого точніше за будь-які аналітичні формулювання. Питали про умови утримання, про ціну свободи, про різницю між українцями й росіянами, про реальний початок війни, про значення освіти, історії та мови. Говорили про козаків і традицію вільних людей. Діти запитували про Київ — чи вціліли Софія Київська, Золоті ворота, Арсенальна. Раділи, почувши, що стоять.

«Я так давно не бачив стільки усміхнених дітей разом», — зізнався Миколаєнко. У Херсоні нині інша реальність: люди ховаються по домівках, діти навчаються онлайн, вихід на вулицю — з обережністю, адже російські дрони відстежують і атакують цивільних.

Розмова з громадою швидко вийшла за межі формальних слів. Гості говорили про ізоляцію, фізичний і психологічний тиск, побиття, інформаційну блокаду в полоні. Листи від рідних або не доходили, або проходили через цензуру. У камерах із шостої ранку до пізнього вечора транслювали російську пропаганду. Світло не вимикали ніколи — лампи горіли цілодобово та діяли як інструмент виснаження.

Єдиною «валютою» був хліб. Крихти піднімали з підлоги. Ділилися з тими, хто слабшав. «Живеш від дня до дня. Головне — вистояти сьогодні, — так описав стан полону Миколаєнко, — трималися за думку, що Україна бореться і не залишить своїх».

Говорили про Херсон — про багатотисячні мирні мітинги під час окупації навесні 2022 року, коли містяни виходили під українськими прапорами попри присутність озброєних російських військових. Херсон не скорився.

Зараз місто системно обстрілюється. «Найважче — бачити, як щодня гинуть люди, а місто зазнає руйнувань», — ділиться Миколаєнко.

Згадували імперські наративи у радянські часи, про «другорядність» української культури. Йшлося про ментальну оборону сьогодення — відмову від російського культурного продукту та нав’язаних схем мислення.

«Щодня думаю про хлопців, які залишилися там. Якщо можу бути корисним у процесі обмінів — я готовий», — сказав пан Володимир.

Лунали роздуми про зраду на місцях, відповідальність посадовців і про те, як не допустити повторення трагедії. Зміни в державі починаються з особистої відповідальності кажного — платити податки, не толерувати корупцію, виховувати дітей у повазі до держави.

«Якщо ми втратимо цей шанс на внутрішнє очищення — іншого може не бути», — підсумував він.

За тисячі кілометрів від Батьківщини ми почули живі свідчення про катівні, спротив і втрати — не з новинної стрічки, а від людей, які пройшли російський полон.

Наш незмінний уклін ЗСУ — саме завдяки їхній відвазі українські міста тримаються, а українські діти мають можливість вчитися рідною мовою і зростати вільними.