Кривавий липень 1821-го на Кіпрі
Пам’ять про події 1821 року є невід’ємною складовою національної ідентичності кіпріотів. Тоді, коли грецька революція проти Османської імперії розгорнулася на материку, Кіпр — під владою Стамбула з 1571 року — став ареною жорстоких каральних акцій проти всіх, хто наважився підтримати визвольний рух. Османський уряд прагнув зламати будь-які прояви солідарності з повстанцями, аби не дозволити «революційному вогню» перекинутися на острів, і його репресії назавжди вкарбували в пам’ять кіпріотів ціну віри, мужності та свободи.
Рано-вранці 9 липня 1821 року губернатор Кючюк Мехмед-паша віддав наказ зачинити ворота Нікосії, відрізавши місто від зовнішнього світу. У центрі Нікосії перед османською палатою Лузинян влада викликала понад 486 осіб: Архієпископа Кипріана, духовного лідера православного населення острова, митрополитів Хризантфеоса Пафоського, Мелетія Кітіонського та Лаврентія Киренійського, громадськіх діячів, крамарів і впливових громадян. Їх звинуватили в тому, що вони поширювали повстанські настрої та сприяли зв’язкам із материковою Грецією.
Архієпископ Кипріан попри вимоги відмовитися від грецької ідентичності взяв мотузку з рук ката, тричі перехрестився і промовив:
«Здійсняй волю свого пана».
Ці слова стали символом незламної віри та готовності до самопожертви. Дерево, на якому був повішений Кипріан, стояло навпроти палацу Лузинян — середньовічної резиденції, що сьогодні нагадує про славне та трагічне минуле острова.
Хвиля арештів і розстрілів не обмежилася столицею. Протягом наступних п’яти днів каральні загони паші вирушили до сіл у районах Пафосу, Ларнаки та Киренії. За різними оцінками, загальна кількість загиблих сягнула принаймні 2 000 осіб. Серед жертв були селяни, які відмовилися відмовитися від своїх сусідів та родичів, підозрюваних у симпатіях до революції; літні люди та жінки, котрі захищали право поховати загиблих за християнським обрядом; інтелігенція та крамарі, що підтримували зв’язки з грецькими островами.
“Богородиця вдяглася в чорне. Багато будинків були окроплені кров’ю”, – писав шведський мандрівник Якоб Берґрен.
Османи не обмежилися стратою: у багатьох селах спалювали будинки, грабували майно, катували затриманих. Таким чином влада прагнула не лише залякати населення, а й фізично знищити будь-який осередок національної самосвідомості.
Після початкових репресій близько 1 000 кіпріотів вирушили добровільно на підтримку батьківщини до Пелопоннесу й Центральної Греції, де служили під командуванням таких ватажків, як Колокотроніс, Караїскакіс та Ясіліс. Вони вірили, що їхній внесок допоможе здобути свободу для всіх підданих Османської імперії, зокрема для Кіпру. Та, повернувшись додому, потрапили в розгортання каральної операції паші — частина з них загинула в кінці липня 1821 року вже на рідному острові.
Минають століття, але 9–14 липня 1821 року залишаються одними з найчорніших днів в історії Кіпру. Щороку в Нікосії проходять жалобні панахиди та меморіальні заходи, де тисячі віруючих збираються біля дерев’яного хреста в саду палацу Лузинян.
У 1993 році на честь Архієпископа Кипріана було встановлено пам’ятник у центрі Нікосії. Кожного року до нього покладають квіти представники всіх конфесій та політичних сил острова.
Плекаючи пам’ять про минуле, нація утверджує свою силу й непохитність, нагадуючи світу: боротьба за свободу та самобутність — невід’ємне право кожного народу.