Обличчя України. Марина Воронцова

30 Жовтня, 2023Інтерв'ю, Новини

Знайомтесь, героїня нашої розповіді – Марина Воронцова з міста Кіровська (зараз – Голубівка) Луганської області, яка переїхала у 2014 році до Харкова і стала волонтером суспільної ініціативи  “Станція «Харків»”, що допомагала переселенцям із зони АТО.

“Прийшла туди просто подивитися, і більше не пішла. На вокзальному пункті до 600 осіб за добу могли проходити. Тоді був страшний час. Автобуси привозили абсолютно розгублених, переляканих і поранених людей. Було страшно,” – згадує події тих років Марина. 

Так розпочалась її волонтерська діяльність. 

– Марино, що мотивує допомагати іншим?

Чому іншим? Чому взагалі є такі питання?? Чому до людей і досі не дійшло, що орки прийшли нас вбити. Кожного. Ми для них не люди, і нас треба знищіти.  Тому вони це роблять. Стріляють, мучать, знущаються.

І я бачила багато мертвих людей, у яких попереду було ціле життя…

Я бачила вщент знищені селища, там страшна тиша, навіть птахи більше не живуть.

Тому я це роблю. Тому що хочу жити.

А ще я хочу, щоб ті хлопці, які за кожного з нас з вами стоять зараз живим щитом, теж вижили.  Я не можу захистити їх. Нажаль. Але я зроблю все, що зможу, аби вони відчували, що не самі. Що ми поряд, щоб не сталося.

– Яка людина, на вашу думку, може бути волонтером?

Будь-хто може волонтерити. Якщо схоче, звісно. 

– Чи допоміг досвід волонтерства на  Станції «Харків» з початку повномасштабного вторгнення русні?

Так, звісно. СХ дала мені друзів. Ми усі, хто не поїхав, одразу повернулися в стрій, бо не було вибору. Орки вже бігали під вікнами практично кожного з нас.

Я і досі пам’ятаю, як вони валялися на узбіччях дороги, по якій кожен день возила хлопцям їжу,  бо перші місяці нічого не було. Тільки холод, сніг, та незламність тих, хто встав на захист.

– Що або хто вам допомагає оновлювати ресурси для роботи?

Зараз вже нічого не допомагає. І я вже не вірю, що хтось з нас повернеться з цієї війни. Навіть, якщо виживемо, якимось дивом, то як повертатися до нормального життя, наразі не зрозуміло.

Я бачу очі тих, хто з лютого 2022 на війні. Без ротацій. Без відпусток. Постійно на найгарячіших напрямках – і я пам’ятаю,  якими вони були ще рік тому. Ніхто не може витримати то стільки часу без наслідків. І ніхто не повинен був то все бачити та знати. Але вони будуть стояти стільки, скільки потрібно. Ми будемо стояти. Поки живі.

– Яки риси характеру ви зараз бачите в оточуючих вас людях найбільше?

Різні. Різні люди, різні характери. Мені не комфортно в місті, де круті тачки підрізають військові авто. Я хочу, аби кожен усвідомив, що насправді зараз відбувається, але це неможливо. 

– Чи є якась конкретна історія або спогад з вашої волонтерської діяльності, яку ви хотіли б поділитися з іншими?

Іншим можуть не сподобатися мої історії….

Про Сєрьогу Рощіна, який півтора року лікувався після дуже важкого поранення, тільки почав жити нормальним життям, називав мене мамулєчка, та пішов на війну 27 лютого, а загинув 15 березня.

Про Толіка Логунова, який міг стати найвидатнішим в Україні ортодонтом, але загинув.

Про Вітю, простого хлопця з села, який виявився людиною зі сталі!! І навіть зараз, в шпиталі, без обох ніг, він нас підтримує своїми жартами, а не навпаки.

Про бабулічку з села, якого нема навіть на мапі, куди ми привезли їжу, яка винесла 200 гривень, щоб ми “купили щось хлопчикам”.

Історій багато, але поки підсвідомість їх надійно ховає, аби зберегти хоч видимість нормальності та змогу працювати далі.

– Які були найбільші виклики та складнощі, з якими ви стикалися під час волонтерської діяльності?

Найскладніше – це байдужість людей та влади. Небажання розуміти, які наслідки можуть бути. Їх небажання щось чути. Їх зверхність і відсутність внутрішнього ресурсу, аби і досі комусь щось доводити.

– Які цінні уроки ви здобули, працюючи як волонтер, та як ця діяльність змінила ваше життя та погляди на світ?

Ненавиджу ці питання, особливо зараз. Ви не розумієте, нажаль. В мене нема більше життя. В мене русня його відняла, кинула на підлогу та розтоптала. Вдруге.

І сил, щоб знов повернути то своє життя, вже теж нема. І може так статися, що і не буде, розумієте?!

Те, що зараз в нас відбувається, то дуже страшно та дико.  Про це не можна розповісти, як би ти не намагався. Бо ніякими словами не передати, що таке війна. То дикий біль, страх, кров, сморід та смерть. Тож, навіть, якщо не буде нас, допомагайте тим, хто буде далі.

Не залишайте їх з цим сам на сам. 

Будь ласка.

Від редакції:

Ми постійно співпрацюємо із фондом Марини Воронцової «Без сумніву» в Харкові.  Поточний збір на турнікети для 118 бригади  для запорізького напрямку  і наступний – дрон Autel Evo Max 4T як раз у співробітництві із фондом Марини.

Кожен донат — це внесок у велику спільну справу. У нашу Перемогу та мирне майбутнє. Ми просимо не проходити повз збори, адже на захисті кожного міста чи села в усіх куточках України стоять титани — наші захисники й захисниці. Їм потрібна наша допомога, адже Перемога починається з кожного з нас.

Долучайтеся донатом за реквизитами:

Revolut: https://revolut.me/kseniis87v

PayPal: https://paypal.me/kseniamu

Банка Моно: https://send.monobank.ua/jar/24wkn8vw5h

Номер картки банки Моно
5375 4112 0356 9053

Про гроші для потреб української армії звітуємо тут.

Теги: Марина Воронцова