Келлі Діапуллі: “Нам потрібно культивувати нову поведінку, нову культуру та менталітет”
Проєкт “Ларнака — культурна столиця Європи 2030” — один з найуспішніших та нетривіальних проєктів Кіпру за останні два роки. Не за рахунок гучних фестивалів чи великих концертів, а за рахунок діалогу з кожним. Буквально. Це особлива філософія, коли основна увага спрямована на людину, особистість і на групи людей, які генерують і транслюють певну культуру. Larnaka 2030 досліджує спадщину різних національностей, представники яких живуть у місті, і аналізує їхню цінність для створення нової культурної платформи міста.
“Святий Лазар теж був переселенцем”, — каже художня керівниця проєкту Келлі Діапуллі. Вона переконана, що ми маємо зробити перехід від культури, яка прославляє силу і досконалість, до культури емпатії та здатності розуміти потреби інших. Це могло б вберегти світ від війн.
Представники української діаспори були включені до культурного діалогу в різних івентах Larnaka 2030 і гаряче вболівали за те, щоб місто вийшло в лідери та представляло Кіпр серед інших європейських міст проєкту “Культурна столиця Європи”.
Тож більше дізнатися про сенси й мету “Ларнака 2030”, дізнатися, з чого починався проєкт та поміркувати над тим, як культура творить майбутнє, можна в інтерв’ю Олени Ендрюс-Скаліодес із Келлі Діапуллі.
— Келлі, проєкт Ларнака 2030 — це ваша робота, задоволення чи місія?
Я би сказала, що це місія. Місія для всіх нас, і в ній бувають моменти справжньої радості. Але це також і робота, тому що ця діяльність займає понад 100% робочого часу. Якщо ви професіонал, то маєте повністю зосередитися — це не те, чим можна займатися як хобі.
Звісно, багато людей можуть долучатися як волонтери, але потрібна основна команда, яка працює інтенсивно, адже проєкт є і технічним, і стратегічним.
— А коли ви вперше приїхали до Ларнаки? Як це було?
Це було в жовтні 2022 року. Тоді тривав відкритий конкурс на посаду художнього керівника Larnaka 2030 — European Capital of Culture Candidate City. Я подала заявку, адже вже мала досвід участі в 2023 Eleusis European Capital of Culture. Тож приїхала на співбесіду — і це був мій перший візит на Кіпр.
Перше враження… Я просто намагалася зрозуміти місто, відчути його ритм. Воно нагадало мені багато місць, де я була на Близькому Сході, наприклад, Палестину. Отже, перше враження було таке, що ми є частиною Близького Сходу. А вже за два тижні після співбесіди мене обрали з-поміж кандидатів, і я переїхала до Ларнаки на постійне місце проживання.
— Які були відчуття тоді? Ентузіазм?
Після перших трьох місяців перебування тут я була… трохи розчарована. Бо не бачила, щоб відбувалося багато подій, не бачила якихось сучасніших речей, молоді в мистецьких колах. Я дивувалася, як таке могло статися, і чому в місті немає активності.
Поступово я почала шукати події та людей, але не могла знайти. І тоді через Культурний фонд для дітей та молоді, через Саломі Параскеві та мережу, яку вона створила з молоддю, я почала зустрічатися з потрібними людьми. Спочатку було багато індивідуальних зустрічей із митцями, культурними операторами, і я намагалася зрозуміти, що тут є, як усе працює, які їхні побажання, чого їм не вистачає.
А потім Андреас Георгіу, музикант, який працює з Sistema Cyprus Orchestra, сказав мені під час зустрічі: «Нас багато, де ви? Я не можу вас знайти і активно вас шукаю». Я сказала: “Добре, а ви де?” — і він відповів: «Ми приховані».
Таким чином, завдяки Андреасу, відбулася перша зустріч у Evoke Artist Run Space, куди прийшло десятеро людей, і ми провели першу дискусію. Спочатку було нелегко, відчувалася певна недовіра, адже до того моменту культурне життя міста було зосереджене на більш інституційних речах, оминаючи все, що надходить з-за кордону, і не звертаючи уваги на розвиток місцевого сектору. Ми почали наш діалог, і тоді всі були дуже щасливі та сповнені надії, почали телефонувати один одному — ми спілкувалися від людини до людини. На нашій наступній зустрічі нас було вже сто осіб!
Згодом, через обговорення, були визначені конкретні сфери, над якими нам потрібно було працювати. Люди організувалися в робочі групи й почали розробляти ідеї. Так виникли Care Festival, Follow the Music та багато інших наших проєктів.
— Що було в пріоритеті на той час?
Передусім ми прагнули розширити можливості для незалежного сектору, якому не вистачало культурних просторів. І, звичайно, важливою була співпраця між громадами.
Ми почали працювати над цим, і проєкти виникали дуже органічно. Наприклад, Mahalart, який потім став Mantomahalart, — коли ми працювали в різних районах міста разом із місцевими жителями.
Care Festival, орієнтований на сім’ї, дітей і молодь, — уже зовсім інший формат, інша аудиторія. А Bio Design Festival став прикладом оригінального, експериментального підходу до взаємодії мистецтва та природи.
І, звичайно, для нас важливою залишається постійна мережа співпраці з турко-кіпрською громадою.
— Отже, проєкти потрібно було будувати з нуля, і ви знаходили лідерів у різних сферах, щоб разом створити щось більше?
Ми шукали лідерів і намагалися об’єднати культурних операторів. Бо людей у місті — і тоді, і зараз — багато, але характерною рисою Ларнаки, а можливо, і всього Кіпру, є слабкість незалежного сектору. Здебільшого це невеликі компанії, де працює одна людина, або окремі митці, які займаються багатьма різними речами одночасно.
Тож постала потреба у новій моделі — такій, що могла б об’єднати всіх і надати їм більше можливостей, узявши на себе адміністративні, стратегічні та фінансові аспекти їхньої діяльності.
Власне, саме це ми й зробили: Larnaka 2030 стала платформою для підтримки місцевої культурної сцени.
Першим кроком було створення місцевої громади, яка відчуває відповідальність за цей проєкт. І, думаю, це найважливіше, що нам вдалося, — адже наша команда фактично і є цією громадою.
— У межах Larnaka 2030 ви маєте власне бачення того, якими мають бути проєкти? Або ви, як диригент, оркеструєте процес — люди створюють ідеї, а ви їх розвиваєте?
Так, моє бачення формується в процесі участі і у взаємодії.
По-перше, я не є місцевою жителькою і не можу знати ситуацію так глибоко, як її розуміє місцева спільнота. Мені здається дуже небезпечним, коли хтось приходить із власним баченням і намагається нав’язати його місту, яке він не знає і в якому не живе.
Швидше, я сприймаю своє завдання та роль як художньої керівниці, як ви кажете, як мережевої організаторки — людини, яка координує, створює простір, де люди можуть збиратися разом, взаємодіяти, співпрацювати та обмінюватися ідеями.
Потім я організовую все в цілісну розповідь, об’єдную та пов’язую її з європейським виміром, що є ключовим аспектом програми European Capital of Culture.
Ми прагнемо створювати проєкти, що працюють не лише для Ларнаки, а й для Європи загалом — такі, що підкреслюють спільні риси європейських культур, сприяють взаєморозумінню між людьми й осмисленню тих викликів, з якими сьогодні стикається Європа.
— Кіпр має велику історичну, археологічну, культурну спадщину. Водночас в атмосфері, у самій суті острова є легкість і відчутний потенціал. Кіпр не живе лише минулим. Як ви працюєте зі спадщиною і сучасними тенденціями? Як міксуєте?
Так, це ще один виклик і водночас одна з головних вимог, адже Європейська столиця культури — це не стільки про минуле, скільки про майбутнє.
Йдеться про те, як ми хочемо жити зараз і впродовж наступних 10–20 років. Це не проєкт, який прославляє наше минуле, а радше проєкція в майбутнє.
Мій підхід полягає в тому, щоб шукати у минулому не конкретні епохи чи артефакти, а цінності, сенси, розуміння — те, що може мати значення для нас сьогодні.
Наприклад, Ларнака впродовж усієї своєї історії була колонією. І сьогодні для Європи загалом актуальним є почати чесний діалог про колоніалізм. Тому ми поставили це в центр уваги.
Або ж це місто людяності, антропії, як ми кажемо, тому що воно завжди було дуже відкритим містом, гостинним до іноземців та людей, які цього потребують, — біженців. І це простежується впродовж усієї його історії. Навіть Святий Лазар, коли прибув сюди, був біженцем.
У 1974 році Ларнака прийняла найбільшу кількість біженців із Фамагусти. А сьогодні тут живуть великі громади українців, палестинців, ліванців, сирійців — людей, які тікають від війни чи переслідувань.
Отже, це також є предметом уваги. Але ми працюємо з цією темою не для того, щоб прославляти минуле, а щоб визнати це характерною частиною ідентичності міста. Подивитися, що це означає для його майбутнього, і як саме ця якість може стати основою для розвитку.
— Знаєте, мені здається, що Ларнака — це місто, де можна говорити про все. Ідеальний майданчик для діалогу і спокійних дискусій.
Це так. Кіпр — це край Європи, її південно-східний кордон, звідки простягається рукою до Близького Сходу.
Знаєте, Європі притаманно вибудовувати свої стосунки з Близьким Сходом, з ісламом, з арабським світом та людьми арабського походження. І я думаю, що саме Кіпр може багато чого навчити в цьому сенсі — допомогти краще зрозуміти Близький Схід.
Адже у масовій свідомості цей регіон часто зведений до медійних кліше — у серіалах і новинах його показують переважно як місце конфліктів чи тероризму. Натомість справжнє, повсякденне життя цих країн, їхня культура, людські історії залишаються майже невидимими.
Кіпр же, зі своїм багатошаровим минулим і сучасною багатокультурністю, має унікальний досвід співіснування та діалогу. Це місце, де Європа може навчитися бачити і говорити про Схід по-іншому — через повагу, спільність і розуміння, а не через страх чи стереотипи.
— А в яких місцях ви відчуваєте Ларнаку найкраще? Куди любите ходити, щоб відчути дух міста?
Піалє Паша. Саме біля моря я найсильніше відчуваю дух Ларнаки… Це місце дуже схоже на Солоне озеро. А ще — у селах, таких як Лефкара, Като Дріс, Кіті, у районах Аяніс, Сінікісмі. І в деяких кафе, наприклад — у Cafe 1900.
У школах, до речі! Мені здається, що школи Ларнаки — це справжні міжкультурні простори з атмосферою турботи. Незважаючи на те, що там навчаються діти дуже різного походження, навіть із країн, які можуть бути у стані війни. Наприклад, у класі можуть бути діти з України та Росії або з Ізраїлю, Палестини й Лівану — і вони однокласники. Я часто думаю: як школам вдається сформувати таку спільноту? І приходжу до висновку, що нам усім є чого в них повчитися.
Хочу поділитися одним моментом, який я пережила і який мені дуже сподобався. Одного дня — це був лютий чи березень — я була на морі, на Фінікудес, біля замку. Була десята година ранку, сонячно. На пляжі були люди, які займалися йогою. І поряд — літня жінка зі своїм візком. Трохи далі — молодий батько зі своєю дитиною… Для мене це також Ларнака, місто, де кожен може існувати та мати якісне життя. Бо мати можливість бути там, гуляти біля моря, незалежно від віку чи стану, — це турбота і якість життя. Тож так, це ті місця, де я знаходжу Ларнаку.
І ще одне місце, яке мені дуже подобається і яке я теж ідентифікую як Ларнаку, — це Якір на Фінікудес. Насправді це меморіальний простір української громади. Він завжди живий — зі свічками, з людьми, які приходять, — і він просто є там, як частина решти міста. Я не бачила такого в жодному іншому місті.
— Так, це шарм міста! Келлі, повернемось до проєкту. Що ви можете сказати про стиль Ларнака 2030? Про підхід?
Наприклад, для мене це саме ті проєкти, де важливі деталі, бачення речей під різним кутом, це завжди діалог…
Наші проєкти дуже інклюзивні. Але щоб включити всіх, потрібно до цього підійти. Це процес, над яким потрібно працювати, і це не те, що можна зробити за допомогою масових заходів. Авжеж, можна проводити великі івенти, але вони працюють лише тоді, коли спільноти вже об’єднані.
Стиль Larnaka 2030 орієнтований передусім на людей мистецтва. Власне, це елемент культурної демократії. На мою думку, саме культурна демократія — це те, що вирізняє Європу серед інших частин світу.
Я думаю, що існує три підходи до поняття культури.
Перший — американський: культура розглядається як товар, який регулює ринок.
Другий — старіший і досі поширений: культура — це інструмент прославлення влади, будь то Бог, уряд чи деякі багаті люди. Це коли створюють великі монументальні речі, мистецтво, яке недоступне широкому загалу.
На Кіпрі ми також маємо приклади такого підходу. Наприклад, Міжнародний театральний фестиваль Кіпру. Він привозить три вистави з-за кордону, а квитки коштують приблизно 150–200 євро — і це не те, що доступне широкій аудиторії.
Культурна демократія базується на двох основних речах — це децентралізація, щоб мистецтво та культура були доступні всім, а також розширення можливостей незалежного сектору.
Розширення можливостей — це свобода слова. І це той факт, що мистецтво вважається суспільним благом. Це третій підхід, і саме його Європа застосовує після Другої світової війни, коли ми усвідомили силу культури і те, що політики чи уряди можуть використовувати її для маніпулювання розумом, поведінкою людей і культивування екстремістських ідей.
Коли митці можуть думати самостійно та вільно виражати себе, а держава підтримує їх не для того, щоб прославляти певний наратив, а щоб вони залишалися незалежними; коли поширення мистецтва та культури відбувається серед усіх — людей різних класів, тих, хто живе у провінції, — це, зрештою, спосіб розширення можливостей самої демократії, справедливості та соціального забезпечення.
І це той підхід до культури, який властивий Європі. Це те, що об’єднує ЄС загалом. І якщо подумати, то чим насправді є наша спільна європейська спадщина?
Ми вели війни між собою до 1945 року, і якщо подивитися на історію Європи — вона сповнена війн. Та й після — Балкани, а зараз Україна. Тож чи можемо ми справді говорити про спільну європейську спадщину? Я думаю, що можемо говорити радше про спільні цінності, переконання і цей розвиток культурної демократії в повоєнній Європі — цей спільний досвід, який ми маємо. Наша спільна спадщина в Європі дуже коротка й недавня, бо починається після Другої світової війни.
— У цьому процесі створення і розвитку проєкту “Ларнака 2030” — що для вас було цікавим? Що давалося важко? Чи відчували ви, можливо, іноді страх?
Постійно! Постійно! Треба бути зовсім безстрашним — або, можливо, трохи нерозумним, — щоб не боятися. Це справді величезна й амбітна мета. І мені подобаються амбітні цілі. Але така мета вимагає подолання себе. Маю на увазі не себе особисто — а місто, усіх нас разом. Тож це низка викликів.
Тож так — я часто хвилююся, чи впораємося ми. Думаю: чи впораємося? чи зможемо це зробити? Але водночас бачу, як усе поступово відбувається.
Це радше про стосунки з людьми. З одного боку — бажання, з іншого — те, як усі об’єднуються і працюють разом. І те, як одне одного підтримують.
Це спільна основа. Вона завжди була, просто не завжди усвідомлювалася. А ми намагаємося зробити її видимою. І ми робимо те, що розширює її можливості. Ми хочемо зробити людей більш усвідомленими, залучити всіх і перетворити це на парадигму. Це інший спосіб буття — бути разом. Але це можливо!
— Який наступний крок ви та ваша команда зробите для продовження проєкту Larnaka 2030? Як ви це бачите, на що очікувати людям?
Найближчим часом, можливо, буде менше нових подій, адже ми зосередимося на роботі з нашими робочими групами — над розробленням і плануванням проєктів на майбутнє.
Нам потрібно більше працювати над європейським виміром — поєднати наші ідеї та реалії з ініціативами інших міст і культурних організацій у Європі.
Тож зараз на нас чекає багато роботи з налагодження партнерств, нетворкінгу, підготовки, а потім потрібно буде провести фінальну презентацію нашої Великої Книги (Project Book), після якої журі відвідає місто. І вже у грудні ми дізнаємося, хто отримає титул Європейської столиці культури 2030 — Ларнака чи Лімасол.
— Келлі, за цей час життя в Ларнаці, роботи тут, спілкування з людьми — що ви можете сказати про ларнакців? Це романтичні люди, чутливі, амбітні?
Головна якість Ларнаки, і вона найбільше виявляється саме в людях, — це те, що ми називаємо антропією. Це пов’язано з людяністю, емпатією, турботою. Це основна якість людської істоти — усвідомлення того, що, як людина, ти не можеш жити на самоті. Ти співіснуєш з іншими людьми, а інший є частиною тебе.
У нас у резиденції є художниця родом з Африки. Якось вона сказала, що впізнала в мені цю якість і назвала її словом убунду. Я тоді пошукала, що це означає, і дізналася: в африканських культурах це дуже особлива філософія. Її суть у фразі: «Я — людина, тому що ти — людина. Я впізнаю себе в тобі».
І саме це, я вважаю, є головною рисою Ларнаки та її мешканців — антропія чи убунду. Це основа нашої Великої Книги і, водночас, те, що сьогодні особливо потрібно світові.
— Цьому можна навчитися?
Я родом із Греції, і, думаю, у Європі нас інакше виховують. Ми робимо надто великий акцент на досконалості, досягненнях, намаганні бути найкращими, особливими, досягати певної мети.
Насправді це про конкурентність і незалежність, а не про усвідомлення того, що ми — взаємозалежні. Можливо, справжня досконалість полягає не у силі, а в емпатії — у здатності розуміти та відчувати потреби інших і робити свій внесок.
Саме цей перехід нам потрібно здійснити — від культури, яка прославляє досконалість і силу, до культури, що визнає цінність вразливості. Адже сила — це ще одна цінність, яку ми постійно проєктуємо, щоб залишатися стійкими. Але яким був би світ, якби ми навчилися цінувати вразливість — природи, людей, місць? Мені здається, саме її нерозуміння і є джерелом наших проблем.
Скрізь, де ми не розуміємо й не цінуємо вразливість природи, навколишнього середовища, людей, місць, — ми потрапляємо у війни, руйнування, кліматичну кризу, індивідуалізм. І цей індивідуалізм потім призводить до байдужості до політики. Тому люди голосують усе менше й менше. Отже, ми втрачаємо цю єдність, дух спільноти.
Ми втрачаємо цю емпатію, яка в нас є. Ми не можемо так довго продовжувати. Нам потрібна радикальна зміна — нова поведінка, нова культура, новий спосіб мислення й дії.
Але ми ще не знаємо, як саме цього досягти. І, власне, саме тому Ларнака — це місце, де можна побачити, як це можливо на практиці, як це втілюється у повсякденному житті.
І це насправді та робота, яку ми хочемо й маємо зробити через проєкт Larnaka 2030.
Олена Ендрюс-Скаліодес