Як говорити з іноземцями про Україну і про війну?
Знаю, що такі розмови можуть тригерити, що іноді ми відчуваємо відчай або роздратування. Бо, ну що ж ще незрозуміло? Як можна не знати, жартувати або говорити якусь нісенітницю про «адіннарот» чи навіть підтримувати русню.
Я пропоную трохи зупинитися й відповісти собі на два питання. А вже потім діяти залежно від відповідей.
Питання перше — що саме я хочу донести до співрозмовника? У чому моя потреба?
Я хочу підтримки? Я хочу справедливості? Я зливаю своє роздратування? Я все ще маю надію, що світ добрий і мене нарешті зрозуміють?
Тут було б добре сформулювати для себе короткий меседж у голові: що саме я хочу сказати. Наприклад:
«Війна досі триває, і Україна щодня втрачає людей»,
«Я не люблю росіян, вони мої вороги, і друзями ми ніколи не будемо»,
або «Мені боляче, коли мій досвід знецінюють чи повторюють наративи рашки».
Це важливо тримати в голові — що саме ви хочете донести співрозмовнику.
Питання друге — з ким я говорю?
Хто ця людина? Молода дівчина років 20, яка живе своїм життям і навряд чи дивиться новини, що її безпосередньо не стосуються?
Старший чоловік, який колись навчався в «саюзє» і має ностальгійні спогади про «прекрасний комунізм» (який, звісно, показував іноземцям лише фасад)?
Людина, яка веде бізнес із росіянами або одружена з росіянкою?
Хтось, хто читає новини, але ніколи глибоко не занурювався в тему (і має на це право)?
Хто перед вами? І як ця людина ставиться до вас? Вона справді хоче зрозуміти, що відбувається, підтримати вас?
Чи це людина, яка не хоче знати правду, а хоче довести, що «всьо нє так адназначна» — бо ніхто не хоче вважати себе поганим. А якщо визнати, що Росія вбиває й є агресором, тоді власні зв’язки з нею теж стають моральною проблемою.
Маленька ремарка: це не виправдання таким людям, а лише констатація того, як багато з них живуть і мислять.
І вже спираючись на відповіді на ці питання, можна будувати діалог.
З тими, хто не хоче чути, будь-які аргументи марні. Ви лише виснажите себе й нічого не доведете.
А з тими, хто щиро цікавиться реальним станом речей, — варто говорити. Я б радила робити це з двох позицій:
— мова фактів: скільки цивільних убито, які міста знищені, що відбувається просто зараз;
— власний досвід і почуття, через «я»-повідомлення: як ви живете, як ви виїжджали з України, що сталося з вашим містом.
І наостанок. Важливо доносити правду тим, хто здатен її почути. І не звинувачувати людей лише за те, що вони чогось не знали або потрапили під вплив російської пропаганди. Як би нам не було боляче, іноді ефективніше спокійно пояснювати, як усе є насправді.
А от тих, хто вже четвертий рік розповідає про «адіннарот», — можна сміливо слати в дупу. Бо їм справді вже нічого не допоможе.