«Обійми» культурної сили
Культура здатна працювати там, де офіційна дипломатія має обмежені можливості. Вона формує довіру, відкриває простір для діалогу і дозволяє країнам говорити про себе мовою, яка не потребує перекладу — через сенси, образи й досвід.
Саме цю здатність політолог Джозеф Най назвав «м’якою силою» — впливом, що виникає не через тиск, а через привабливість культури, цінностей та ідей. І в сучасних умовах ця форма взаємодії стає не менш важливою, ніж політичні чи економічні інструменти.
На Кіпрі одним із таких прикладів практичної культурної дипломатії став український центр «Обійми» в Ларнаці — простір, який за кілька років виріс із волонтерської ініціативи у місце, де формується українська присутність, звучить українська культура і народжується відчуття спільності.
Про те, як «Обійми» стали точкою тяжіння для громади і водночас інструментом представлення України за кордоном, говоримо із засновницею та керівницею проєкту Анною Сушко.
Анна Сушко
— Аню, з чого все починалось?
— Насправді ніякого великого задуму чи концепції на початку не було. Перші кроки до проєкту з’явилися у лютому 2022 року, але тоді ми навіть не усвідомлювали, що з часом це приведе до створення повноцінного центру.
Повномасштабне вторгнення я зустріла на Кіпрі разом із дітьми. Перші дні були дуже тривожні: були на постійному зв’язку з рідними, намагалися зрозуміти, що відбувається, читали новини і просто намагалися прийняти нову реальність.
Уже 25 лютого ми почали збирати допомогу для тих, хто опинився на Кіпрі й потребував підтримки. Щоб заглушити власний біль і водночас допомогти людям, які через війну були змушені шукати прихисток на острові, ми з однодумцями — людьми, що згодом стали міцною командою, — розгорнули активну волонтерську діяльність.
Спочатку це була просто кухня в нашому будинку, але дуже швидко стало зрозуміло, що для гуманітарної роботи її вже замало. У чоловіка в офісі був вільний кабінет — ми почали використовувати і його, та незабаром і цього простору стало недостатньо.
Культурний центр «Обійми», 2022 рік
Зрештою з’явилося приміщення, яке сьогодні всі знають як центр «Обійми».
— У який момент ти зрозуміла, що вже йдеться не лише про гуманітарну допомогу?
Приблизно через три місяці співпраці з активістами по всьому Кіпру ми побачили, що для більшості людей, які потребували допомоги, базові питання — їжа, житло, одяг — уже були вирішені. І саме тоді наші відвідувачі підштовхнули нас до наступного кроку.
Багато українських жінок приходили й питали: «Можна просто побути у вас? Можна допомогти розкласти речі?» Насправді їм було важливо інше — побути серед своїх.
Саме тоді стало зрозуміло, що для переміщених українців на Кіпрі важливими стають інші речі: психологічна підтримка, адаптація, можливість вивчати грецьку та живе спілкування.
— Чому саме «Обійми»?
— Ми хотіли обійняти кожного. Тоді, пам’ятаєте, ми телефонували рідним в Україну і замість звичного вітання питали: «Як ти?», в прощалися словами: «Обіймаю».
Це і стало частиною філософії центру. Ми відкриті, готові до співпраці, ми поруч. І з таким відчуттям рухалися далі, згодом уже безпосередньо займаючись культурними подіями: концертами, вечорами духовної музики, виставками, лекціями, майстер-класами.
Перші заходи в «Обіймах», 2022 рік
— А коли ти вперше відчула, що це вже не просто простір підтримки, а справжня культурна сила? Якою була перша подія, що дала це відчуття?
— Це був Вечір української духовної музики в Лімасолі в липні 2023 року. Прийшов дипломатичний корпус українського посольства, загалом було десь 50–60 людей, у нас уже не вистачало стільців – люди стояли під стінами зали.
Саме тоді я вперше подумала, наскільки мене дивує наша громада. Я чесно й досі не завжди можу передбачити її запит, настільки вона різностороння – і це мені якраз подобається.
Вечір української духовної музики в Лімасолі, 2023 рік
— Чим саме тебе дивує українська громада на Кіпрі?
— Вона – як окрема особистість: жива, різна – і вона росте. Абсолютно точно зростає.
Наприклад, на минулорічний Cyprus Forum приїздив професор кафедри політології Києво-Могилянської академії, доктор історичних наук Олексій Гарань. Після форуму він приїхав в «Обійми» читати лекцію. Я думала: ну хто прийде? А прийшла повна аудиторія старшого покоління: люди слухали, ставили запитання, дискутували.
А вже того ж тижня, у п’ятницю, у нас був стендап — хлопці жартували, з гумором на межі. І знову — повний простір.
Тут тобі — академічна розмова про війну і політику. Там — гумор про побут і абсурдність життя. І це одна й та ж громада.
Тоді я зрозуміла, що немає «непотрібних» заходів. Є потреба — просто вона не завжди лежить на поверхні.
— Це більше дивує чи надихає?
— І те, й інше. Мене це збадьорює. Це якась синергія – ніби ти спостерігаєш за живим організмом. Громада — це не моноліт, вона різна, і в ній багато шарів; це люди з різними інтересами, різного віку, з різним досвідом. І це прекрасно.
— Якщо говорити про масштаби, то чи був момент, коли ти відчула, що проєкт вийшов на новий рівень?
— Думаю, це був різдвяний концерт 2024 року, адже нічого подібного я раніше не організовувала. На підготовку концерту було вкладено дуже багато сил і ресурсів. Проведено великий обсяг закулісної роботи: звукові та світлові режисери, технічна команда, координація артистів, оркестр. Велика підготовка, якої глядач не бачить. Це був інший рівень – і це було цікаво.
Різдвяний концерт культурного центру «Обійми», 2024 рік
— Це вже була спроба говорити не лише до українців, а й до кіпрської аудиторії?
— Так. Хотілося показати, що ми інтегруємося, що ми в чомусь схожі, а в чомусь — інші.
Я всі ці роки відчуваю, що ми дуже схожі з кіпріотами ментально. Це видно в сімейності, повазі до батьків, у важливості родини. Великі сім’ї — це про них, але це й про нас.
А ще — відкритість: вони можуть просто посміхнутися, зробити комплімент, пропустити машину, і ти розквітаєш від цієї щирості. Це щоденні, звичайні моменти, але саме вони формують атмосферу життя. Мені цього в Україні часто бракувало: в нас часто інше виховання, інший менталітет.
— Після того концерту не виникло відчуття: все, досить, планка вже стоїть дуже високо.
— Планка — так. Але якщо вдалося це, значить можна йти ще вище.
— Тобто зупинятися ти точно не збираєшся?
— Я можу зупинитися тільки тоді, коли мені не цікаво. Якщо цікаво — я можу зробити все, а якщо ні — почну прокрастинувати й казати: “Робіть самі”.
— Звідки беруться ідеї, нові формати?
— Натхнення насправді – усюди. Десь побачила подібний формат, хтось реалізував цікаву ініціативу, з’явилася нова тема — і вже думаєш, як це адаптувати для нашої громади.
Іноді це просто внутрішнє бажання привнести щось нове, відкрити для людей інший пласт культури.
Рушник Єдності від «Обіймів»
— Ти окреслила, що наступний рік буде з акцентом на традиційність. Чому саме цей фокус?
— Тому що мені це цікаво особисто. Зараз, коли буваю в Україні, відвідую заходи, пов’язані з традиційною культурою, і розумію, наскільки мало ми про це знаємо. Не кожен дорослий орієнтується у традиціях. Діти — тим більше.
Я херсонка і, чесно, я теж багато чого не знала. Максимум — колядували 7 січня, на цьому знання закінчувалися. Тому для мене це теж процес відкриття. Якщо мені цікаво розібратися, зрозуміти, прожити — значить це варто показати й іншим. Майстер-клас, фільм, лекція — це інструменти, і через них можна дати дітям і дорослим те, чого вони раніше не бачили.
Дитячі кінопергляди в «Обіймах»
— У цьому є і просвітницька місія?
— Безумовно. Якщо я можу відкрити це для себе, то чому б не зробити це ще для 20, 50 чи 100 людей? Культура не працює в одиночному режимі, вона розкривається тоді, коли її ділять із кимось.
— «Обійми» сьогодні — це коворкінг, культурна програма, дитячі події, зустрічі для дорослих. Це місце, куди приходять і попрацювати, і поговорити, і посміятися, і прожити складні емоції разом. Коли центр перестав бути просто культурним майданчиком і став центром української спільноти в Ларнаці? Був такий момент усвідомлення?
— Не можу сказати, що це сталося в конкретний день.
Мені здається, що перелом був у 2022 році під час заходу до роковин Голодомору. Ми разом із посольством робили фотовиставку і показ короткого фільму зі спогадами — приблизно на півгодини. Я була переконана, що людей буде небагато, бо тематика складна, триває війна, емоційне виснаження — а тут ще згадуємо про Голодомор.
Захід до роковин Голодомору, 2022 рік
Але прийшло дуже багато людей. Після фільму люди не розійшлися. Почали говорити. Ділитися спогадами — хто що чув від бабусь, які родинні історії збереглися, і я тоді вперше відчула, що це не формальний захід, де подивилися й пішли. Це щось інше – була атмосфера єдності, жива взаємодія.
Саме в той момент з’явилося справжнє «ми» — не «Обійми» окремо і гості окремо, а щось цілісне. Люди дякували за цю атмосферу, це було дуже щемко, дуже по-справжньому.
— Виходить, що саме складні теми об’єднують?
— Так. У такі моменти простір перестає бути локацією. Він стає точкою спільного досвіду.
— Якщо говорити про саму назву — ти колись сумнівалась, що «Обійми» це вдалий вибір?
— Навпаки. Мені подобається ця гра наголосів. Можна сказати «обíйми», а можна «обіймú». Залежно від того, як ти зараз відчуваєш — ти можеш дати обійми або взяти їх.
Для українців вона дуже тепла. Для іноземців — складна, нечитабельна, не завжди зрозуміла. Можливо з точки зору маркетингу логічніше було б обрати більш універсальну назву. Але для українців у цьому слові є емоція, і для мене це важливіше.
— «Обійми» сьогодні — це місце, куди хочеться повертатися. На твій погляд, що працює найсильніше? Атмосфера? Люди? Команда? Програма?
— Я намагалася аналізувати, чим ми відрізняємося від інших організацій — і на Кіпрі, і поза ним. По-перше, це атмосфера: у нас усі дівчата дуже відкриті, м’які в спілкуванні, готові вислухати. Ми людиноцентричні. Навіть коли сидимо й стратегуємо, ми все одно думаємо: а як це буде для людей? Чи буде їм зручно? Чи буде їм комфортно?
— Тобто ключ — у фокусі на людині?
— Так, і в команді. Без команди я б нічого цього не зробила.
За цей час склад команди кілька разів оновлювався. Я вдячна кожній людині, яка була частиною цього шляху, і зробила свій внесок у розвиток центру.
— Команда змінюється разом із центром?
— Так, і важливо, що залишаються ті, кому справді важлива соціальна складова. Інші просто не затрималися б – у нас великі переробітки. Під час підготовки великих подій — карнавалу чи концерту — дівчата залишаються до 10–11 вечора. І це не про зарплату. Це про відчуття причетності. Ти розумієш, що даєш цьому світові більше, ніж просто виконуєш роботу.
Команда культурного центру «Обійми». Різдвяний концерт, 2025 рік
Можливо, якщо вирвати це з контексту, звучить занадто гучно, але я завжди відчувала, що мені замало невеличкого масштабу. Якщо я можу зробити свято для своєї дитини, то чому я не можу зробити його ще для ста?
— Тобто масштаб для вас принциповий?
— Так. Був проєкт, яким я займалася десять років, — для дітей співробітників однієї компанії. Ми робили якісні події для 50 дітей. І в якийсь момент я подумала: чому я це роблю для 50, якщо можу зробити для 500 українських дітей? Ресурс часу витрачається приблизно той самий, але і вплив набагато більший.
Різдвяне богослужіння в церкві в Пилі, 2025 рік
— І команда це відчуває?
— Так. Їх драйвить те, що результат виходить за межі центру, що це не просто «захід заради заходу», а реальний вплив на спільноту. Центр – це і соціальна відповідальність, і простір підтримки, і можливість відчути себе частиною чогось більшого. І саме тому тут залишаються ті, для кого це важливо не формально.
— Якщо узагальнити, «Обійми» — це більше про підтримку, культуру, освіту чи представництво України за кордоном?
— Усе разом. Я давно для себе визначила принцип: у проєкті має бути освітня і культурна складова. Після будь-якої події — лекції, майстер-класу, концерту — людина повинна вийти з чимось усередині: або з новими знаннями, або з питаннями, або з внутрішнім рухом – навіть мінімальним, але наповнення має бути. Освітньо-культурна складова має поєднуватися, і це незмінно. Але попереднього і цього року ми ще більше робимо акцент на представницькій функції.
— Це свідомий стратегічний крок?
— Скоріш еволюційний. У процесі роботи я познайомилася з багатьма кіпріотами, з представниками інших спільнот, і мені захотілося показувати їм нашу культуру, вийти за межі української громади.
Громада вже знає: якщо це «Обійми», то буде зміст і якість. Але мені стає мало лише внутрішнього кола.
Наприклад, карнавал — це один із найсильніших прикладів того, як можна представити Україну не з позиції прохача. Не з позиції «пожалійте нас» чи «дайте нам підтримку», а з позиції мистецької сили: подивіться, які ми, яка в нас культура.
Карнавал в Ларнаці, 2026 рік
— Ви відчули, що це зчитується?
— Так, відгуки після участі української колони в карнавалі Ларнаки були дуже промовистими: «У вас війна, а ви так яскраво й потужно представляєте свою країну». Наша колона, створена за мотивами творчості Марії Приймаченко, стала однією з найпомітніших і, без перебільшення, підняла загальний рівень усього карнавалу в Ларнаці.
— Тобто це вже про гідність?
— Саме так – українськість потрібно нести гордо, через культуру, через професійний рівень. І тоді це сприймається не як емоційний жест, а як повноцінна присутність.
— Зараз ми вже говоримо про культурну відповідальність. Що це для тебе означає?
— За останні роки це поняття розширилося. З’явився масштаб – нас уже сприймають як якість, люди довіряють. Якщо ми кажемо, що це варте уваги, то багато хто сприймає це, як знак довіри. І тут починається справжня відповідальність. Ми уважні до своєї репутації, вона вже є, але її легко втратити необережністю. І це вже питання принципу – я відповідальна не лише за те, щоб захід відбувся – я відповідальна за якість, зміст і посил.
Мені важливо, щоб люди йшли від нас із задоволенням і хотіли привести друзів. Щоб говорили: українці — це рівень.
— Ти часто говориш про гордість. Це теж частина культурної відповідальності?
— Так, адже дуже легко за кордоном асимілюватися: дім, робота, діти — і немає часу думати про ідентичність. І справа навіть не в мові – просто починаєш жити побутом.
А через культуру можна м’яко повернути людині відчуття – я українець. І я цим пишаюся.
2022-й нас дуже змінив. Тоді гордість була природною, беззаперечною. Зараз я бачу, що дехто починає хитатися, і мені здається, що саме тут важливо не втрачати позицію.
— Тобто культура — це інструмент проти розчинення?
— Так. Якщо не бути присутнім у культурному житті, не приходити на події, не брати участь у спільних ініціативах, дуже легко зануритися в повсякденність і втратити відчуття спільності. А далі починається «яка різниця».
Мені хочеться, щоб було інакше: я українець — і я цим пишаюся. Не соромлюся, не ховаюся, не мовчу. Ми тримаємо планку через культуру, через якість і через гідність. І важливо, щоб люди відчували: ми є, і ми гідні поваги.
— «Обійми» часто долучаються до ініціатив інших — товариства, посольства, різних громадських проєктів. Ви виступаєте партнерами, співорганізаторами, підтримкою. Що це для тебе особисто?
— Я сама дуже хотіла би більше підтримки – коли відчуваєш плече співвітчизника або просто надійного партнера, – з’являється сила, і тоді працювати легше.
Медіа форум, 2024 рік
— Тобто це питання солідарності?
— Так. Якщо сьогодні я маю ресурс — людей, досвід, певні фінансові можливості — чому б не поділитися? Дякую Богові, що зараз у мене є руки, команда, можливість. Сьогодні є — для мене це “можу дати”. Коли поруч є партнер, ти не боїшся, – ти масштабуєшся.
Коли люди, які творять і хочуть рухатися вперед, отримують підтримку, вони здатні зробити значно більше. Їм просто потрібно дати опору.
Кінопоказ фільму «Океан Ельзи. Спостереження шторму», 2026 рік
— Ти бачиш в цьому потенціал громади?
— Колосальний! Ідей дуже багато. Потрібно лише бажання від громади відвідувати заходи, донатити, допомагати в організації тощо. Погодьтесь, коли ми підтримуємо одне одного, з’являється ефект масштабу, і тоді вже йдеться не про окремий центр чи окрему подію, а про спільну силу громади.
— У такій інтенсивній роботі, напевно, бувають моменти, коли руки опускаються. Що тоді повертає тебе до роботи?
— Коли внутрішня мотивація згасає, коли не відчуваєш підтримки і бачиш, що людям це не дуже потрібно, бувають моменти, коли руки опускаються. Іноді здається, що людям достатньо просто прийти, випити кави чи шампанського, зробити фото або пост — і на цьому все.
Але тоді я повертаю себе до головного питання: заради чого все це? Поки в мене є велика місійна мета, заради якої я працюю, я можу рухатися вперед. Мета десь там, далеко, до неї ще дуже довгий шлях. Я розумію, що, можливо, за своє життя я навіть не дійду до неї повністю. Але можу зробити максимум із того, що можу сьогодні.
— У тебе велика родина, четверо дітей. Попри це ти не зупиняєшся і рухаєшся вперед. Багато жінок у такій ситуації обирають інший шлях — залишаються вдома, займаються родиною.
— Формально я й досі могла б там залишатися. В Україні можна бути в декреті до восьми років. Але моєї енергії ніколи не вистачало лише на материнство. Я точно не з тих жінок, які хочуть реалізовувати себе тільки в ролі дружини й матері.
Я дуже захоплююся такими жінками — вони м’які, жіночні, гармонійні. Але я не така, і ламати себе було б неправильно — і для мене, і для родини.
Мені потрібно щось робити ще. Я відчуваю, що маю ресурс: енергію, досвід, можливість щось організувати. І якщо цей ресурс є, я хочу ним ділитися.
Анна Сушко під час презентації аудіогіда українською мовою проєкту «Обійми» в Археологічному музеї Кіпру, 2023 рік
— Чого тобі найбільше бракує від самої громади?
— Синергії. Дуже часто люди приходять просто скористатися тим, що вже є. А хотілося б, щоб більше людей долучалися й давали щось від себе.
Іноді нам потрібні зовсім прості речі — волонтери, допомога в організації, навіть елементарно прибрати після події.
— Тобто йдеться не лише про великі ресурси?
— Зовсім ні, це можуть бути дрібниці. Хтось може сказати: “я привезу лектора”, хтось “я допоможу з технікою”, хтось “я привезу попкорн для події”.
Для карнавалу, наприклад, ми шукали візажистів — і дівчата відгукнулися. І це було чудово! Віддавати — це насправді дуже круто, і якщо люди почнуть робити це разом, ми зможемо створювати справді сильні проєкти.
— Ти готова підтримувати такі ініціативи?
— Звісно. Якщо в людини є ідея, але немає ресурсів — я можу підказати, допомогти контактами, порадити. Головне, щоб ця енергія з’явилася і почала працювати.
Мені не цікаво підтримувати «я-бренд». Набагато важливіше, коли людина є автором свого життя в ширшому сенсі й робить щось, що має вплив — не лише для себе.
Наприклад, концерт «Музика крізь імперії». До організації долучилися щирі й талановиті люди – в результаті вийшов дуже сильний концерт. Глядачі були в захваті, кіпріоти підходили після виступу і казали, що це був прекрасний вечір. Музиканти буквально підкорили зал.
Дуже часто справа не лише в грошах. Це контакти, знайомства, розмови. Я взагалі вважаю, що за запит не б’ють. Якщо не спитати — точно нічого не буде.
Відкриття «Обіймів» після реновації, 2024 рік
— Але ж бувають моменти, коли “накриває”?
— Бувають. Особливо коли люди очікують швидких результатів — тут і зараз. Іноді хтось ображається через дрібниці: мовляв, мене не відмітили, мене не згадали – і я розумію ці емоції, але в масштабі великої справи це дрібно.
Великі речі не робляться швидко. І гори перевертати одному дуже важко.
— Що стало для тебе найтяжчим за всі ці роки? До чого ти виявилася неготовою?
— З хорошою командою багато речей перестають бути проблемами. Іноді я думаю: “Боже, як ми це взагалі зробимо?” Але приходить команда — і каже: “Нічого – розберемося”. І ми справді розбираємося!
Але це те, що стосується «Обіймів». Найтяжче траплялося в особистому житті: на початку війни були дуже тривожні моменти: батьки були в Херсоні, знищили нашу квартиру, а я — на сьомому місяці вагітності.
Хоч я й молода, але в житті вже були непрості ситуації. У такі моменти дуже легко запитати: чому це сталося? Але я для себе завжди ставлю інше питання — для чого?
Так само і з війною. Зрозуміло, що є багато болю, багато злості, але якщо подивитися глибше, можна побачити й інші речі.
— Що саме?
— Ми повернулися до витоків своєї ідентичності. Ми почали більше цінувати свої традиції. Ми перестали соромитися говорити, що ми українці. І це, як би дивно не звучало, теж результат цих подій.
Я вірю, що сенс можна знайти в усьому. Іноді потрібно просто запитати себе, а що мені Бог хоче цим показати?
— Якими ти бачиш наступні кроки «Обіймів»?
— У цьому і наступному році я хочу більше працювати над публічністю української культури на Кіпрі. Виходити за межі лише української громади.
Можливо, треба було звернути на це увагу раніше — не знаю, але з українською громадою ми точно все вибудували добре. Я вважаю, що цей фундамент уже працює. Ті проєкти, які ми створили, не зникнуть — вони продовжуватимуться, просто з’являтимуться нові формати.
— Які саме?
— Наприклад, ми давно хотіли зробити вертеп і «водіння кози» — і цього року це вдалося. На Великдень готуємо гаївки. На Андрія обов’язково буде вечір із калитою та традиційними ворожіннями.
«Водіння кози» на Різдво, 2025рік
Хто, наприклад, знає про калиту за межами Західної України? Майже ніхто. А це дуже цікава традиція, з якої можна зробити чудовий вечір для громади.
Через культуру, через подію, у яку вкладено людський ресурс, можна створити щось справді тепле й важливе.
— Коли ти плануєш майбутнє «Обіймів», ти більше думаєш про збереження того, що вже створено, чи про розвиток і розширення?
— Можна було б просто залишити все, як є. Але тоді мені було б нецікаво цим займатися, не люблю стояти на місці.
Було б чудово запрошувати до «Обіймів» представників інших громад: кіпріотів, британців, грузинів, білорусів. Це відкриває нас для них, а їх — для нас.
Анна Сушко та засновник“Бієналлє Ларнака” Майкл Іліа, 2024 рік
— Тобто йдеться про розширення культурного діалогу?
— Саме так. Ми вже створили свою «бульбашку» української громади — і вона працює. Тепер цю бульбашку потрібно розширювати.
Чому, наприклад, мої діти не можуть привести друга-кіпріота чи британця зі школи на майстер-клас із писанкарства? Це ж прекрасно. Так люди починають знайомитися з нашою культурою.
— А сам простір «Обіймів» — ти хочеш, щоб він залишався камерним чи щоб він зростав?
— Простір має свої особливості — там є конструкційні обмеження, невисокі стелі. Але я не вважаю його маленьким. Насправді для мене важливіше інше.
— Що саме?
— Дуже часто організації роблять одну помилку: у якийсь момент приходить професійна команда і каже — ми все зробимо самі, а люди нехай просто користуються. І тоді люди перестають відчувати свою причетність.
— А для вас це принципово?
— Так. Люди мають бути максимально дотичними до простору: хтось намалює картину — і ми її повісимо. Хтось скаже: “ У мене є кавоварка, я купив нову, стару можу віддати для центру”. Це має бути симбіоз дій. Я дуже хочу, щоб люди сприймали це не як «ваші Обійми», а як «наші Обійми». У мене немає потреби відчувати себе власницею цього простору, навпаки — це має бути громадянський проєкт.
— Ви бачите його як спільну справу громади?
— Абсолютно. Я сама нічого цього не зробила б – це команда, це активні люди, це товариство, громада. Разом ми можемо реалізовувати важливі проєкти.
Якщо бачу, що в людини правильні цінності, і проєкт несе хороший зміст — я завжди готова підставити плече там, де можу.
— Якими ти бачиш «Обійми» через три – п’ять років?
— Чесно кажучи, я не хочу загадувати, адже «Обійми» — це дуже еволюційний проєкт.
До цього в мене нічого подібного не було. Я юрист за освітою, і для мене завжди було важливо, щоб усе було чітко, структуровано: плани, стратегія, кроки. А «Обійми» просто розривають ці шаблони.
Це як дитина: вона росте, проходить кризи, змінюється — і ти не можеш усе передбачити. Із «Обіймами» приблизно так само. Спочатку це була маленька кухня. Потім ми виросли — і з’явився офіс. Потім зрозуміли, що людям потрібно більше простору. І кожного разу це відбувалося природно, без довгих стратегічних планів.
Можна було б залишитися в старому приміщенні — воно було вдвічі менше — і просто проводити події. Сказати: “Добре, наша спеціалізація — традиції”. І всі знають, що якщо йдеться про українські традиції, то це «Обійми».
Але мені цікаво пробувати різне.
— Ти відчуваєш себе дослідницею цього процесу?
— Так, я в цьому щирий новачок. І мені цікаво вчитися, відкривати нові речі, знайомитися з людьми. Можливо, саме тому «Обійми» виходять такими різносторонніми.
— А що ти сама хочеш отримати від усього цього?
— Я вже отримую. Я отримую посмішки людей. Отримую бачення, знання, досвід. Отримую зворотний зв’язок від людей. І навіть не завжди словами.
Іноді найцінніший фідбек — це дії людей. Коли вони повертаються, коли приходять уже іншими, коли приводять своїх дітей, друзів.
Це і є головна винагорода. Мені здається, що я насправді вже отримую дуже багато.
Теги: Анна Сушко, Український культурний центр "Обійми"