До Незалежності ще двадцять років — Макаріос III у Києві
Сьогодні святкуємо 35-річчя Незалежності України, і погляд мимоволі шукає в історії ті невидимі нитки, які роками пов’язували нашу державу з вільним світом ще задовго до падіння радянської імперії. Одна з найдивовижніших та найбільш символічних сторінок таких відносин переносить нас у червень 1971 року – саме тоді під час офіційного візиту до СРСР до Києва прибув чоловік, чий статус змусив радянську номенклатуру пережити протокольний шок. Це був Блаженніший архієпископ Макаріос III — одночасно Предстоятель автокефальної Кіпрської православної церкви та перший Президент Республіки Кіпр.
Архієпископ увійшов в історію як «етнарх» — лідер, який зумів об’єднати духовну ідентичність свого народу з державним будівництвом. Для сучасної України, яка святкує свій 35-й ювілей Свободи, цей досвід є надзвичайно актуальним.
Сьогодні, дивлячись на три з половиною десятиліття суверенного шляху України, цей візит лідера Кіпру до української столиці відкривається у зовсім новому світлі.
Для тоталітарної радянської системи, побудованої на войовничому атеїзмі, візит Макаріоса III став ідеологічним випробуванням: чиновники були змушені приймати релігійного ієрарха за найвищим державним розрядом. Радянська преса намагалася всіляко маскувати релігійний статус кіпрського лідера, наголошуючи виключно на його антиколоніальній політиці та лідерстві в Русі неприєднання — міжнародному об’єднанні країн, які відмовлялися грати за правилами СРСР чи США у Холодній війні. Газета «Правда» ретельно добирала слова, щоб не підкреслювати його духовний сан.
Прибувши до Києва, Макаріос III попрямував туди, де билося тисячолітнє серце українського православ’я. Радянські куратори намагалися надати цим відвідинам виключно екскурсійного, музейного статусу: мовляв, високий гість оглядає архітектурні пам’ятки та мозаїки Софійського собору, вивчає стародавні печери Києво-Печерської лаври. Але для самого архієпископа, як і для українського духовенства, яке зустрічало поважного гостя на чолі з митрополитом Київським і Галицьким Філаретом, це було справжнє паломництво. Тоді, у червні 1971-го, ніхто й помислити не міг, що Філарет через двадцять років стане головним архітектором української церковної незалежності та рушієм створення Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП). Крізь сірий номенклатурний залізобетон проступав той самий віковий корінь, який колись міцно зв’язав візантійську Грецію та Київську Русь.
У Володимирському кафедральному соборі, який тоді був діючим і головним храмом українського екзархату, гра в «музейництво» остаточно зламалася. Там кіпрського архієпископа зустрічав величний сонм духовенства та сотні вірян, які прийшли зустріти православного лідера вільного світу.
Зараз той день п’ятидесятилітньої давнини здається не тільки дипломатичним візитом, а майже пророцтвом про долю двох націй, розділених тисячами кілометрів, але об’єднаних єдиним прагненням до волі.
Обидві наші країни дізналися, якою солодкою є свобода від імперій і якою гіркою є ціна її захисту. Макаріос виборов незалежність свого острова у 1960 році, але військовий переворот та турецьке вторгнення 1974 року розірвали квітучий острів навпіл, залишивши третину території під тривалою окупацією.
Сьогодні Україна та Кіпр — це дві європейські держави, які демонструють солідарність на міжнародній арені. Кіпр послідовно підтримує європейську інтеграцію України, її суверенітет та засуджує загарбницькі дії Кремля, адже сам знає ціну втраченого миру.
Візит архієпископа Макаріоса до Києва у 1971 році був символічним мостом між островом Афродіти та київськими пагорбами, прокладений крізь радянську “залізну завісу”. І сьогодні, у день 35-річчя української Незалежності, ми згадуємо цю подію як нагадування: прагнення до свободи, віри та самовизначення завжди сильніше за будь-які штучні тоталітарні системи.