Кіпріоти у Другій світовій війні: між колоніалізмом і мрією про еносіс
Ще до того, як Велика Британія офіційно вступила у Другу світову війну, Кіпр, що перебував під британським колоніальним управлінням, уже розглядався як стратегічна локація у східному Середземномор’ї. Його географічне положення — на перехресті шляхів між Європою, Близьким Сходом і Північною Африкою — перетворило острів на ключовий тиловий авіаційно-морський плацдарм для імперських сил.
Коли 1 вересня 1939 року кіпрські радіостанції передали звістку про вторгнення гітлерівської Німеччини до Польщі, мобілізаційна тривога вже відчувалась на острові. Ще в серпні британське командування в Каїрі отримало дозвіл на формування транспортного підрозділу Королівського армійського транспортного корпусу (RASC) із кіпрських добровольців. Перші 476 новобранців — здебільшого сільські мешканці, які вперше вийшли за межі острова — були направлені на Західний фронт. Їх розмістили на лінії Мажино, де вони забезпечували перевезення вантажів у важкодоступних ділянках французького театру воєнних дій.
У квітні 1940 року в складі Британської армії з’явився Кіпрський полк (Cyprus Regiment) — формування, що стало першим бойовим підрозділом з колонії, задіяним у європейській війні. До його лав увійшли греки-кіпріоти, турки-кіпріоти, вірмени, мароніти, латиняни та представники інших національних меншин. Полк мав змішану структуру: піхотні, механізовані, пакувальні, транспортні та вантажно-тваринні роти. Останні особливо цінувалися на складних рельєфних фронтах — там, де техніка пасувала, навантажені мулом візники забезпечували безперебійне постачання.
Попри відсутність загальної військової повинності, що діяла у метрополії, служба для кіпріотів була добровільною. І все ж понад 30 тисяч мешканців острова зголосилися до лав британських військ. У відсотковому співвідношенні до населення Кіпр посів перше місце серед усіх колоній Британської імперії. Найбільше новобранців походило з бідних сіл — саме вони сформували ядро Кіпрського полку.
Британська пропаганда вміло поєднала імперські інтереси з національними почуттями греків-кіпріотів, закликаючи: «Кіпріоти в британській армії — ви боретеся за Грецію і за свою свободу!» Для багатьох це було обґрунтованим стимулом, адже ще з початку XX століття на Кіпрі ширився рух за еносіс — об’єднання з материковою Грецією. Ідея політичної винагороди після перемоги, хоча й не гарантувалась офіційно, була поширеним мотивом добровільної участі.
Підрозділи Кіпрського полку пройшли через десятки театрів бойових дій: від Франції (включно з евакуацією з Дюнкерка) і Греції (Каламата, Крит) до Північної Африки (Сіді-Баррані, Тобрук, Ель-Аламейн), Еритреї (Керен), Сицилії, Італії (Монте-Кассіно), а також Палестини, Сирії, Лівану й Єгипту. Проте кіпріоти служили не лише в Кіпрському полку — сотні були мобілізовані до лав Королівських ВПС і Королівського військово-морського флоту.
До лав допоміжних жіночих служб — Women’s Auxiliary Air Force (WAAF) та Auxiliary Territorial Service (ATS) — вступили 778 кіпріоток. Це був винятковий приклад участі жінок з колоніального острова у військових структурах метрополії.
За підрахунками Асоціації ветеранів, понад 600 кіпріотів загинули на фронтах, ще близько 2 500 потрапили в полон. Приблизно 35 з них померли у нацистських концтаборах у Німеччині, Італії, Бельгії, Югославії та Чехословаччині. Двадцять три солдати були нагороджені за бойову доблесть.
Друга світова війна для Кіпру стала не лише збройним випробуванням, а й політичним рубіконом. Після антиколоніального повстання 1931 року британці скасували кіпрську конституцію, розпустили законодавчу раду і заборонили політичні партії. Однак участь у війні — і ціна, заплачена кіпрським суспільством — стали підґрунтям для відновлення політичної активності вже після завершення бойових дій. До 1945 року активізувалися націоналістичні кола, відродилась партійна діяльність, а Православна церква публічно повернулася до риторики еносісу.
Нині участь Кіпру у Другій світовій війні залишається маловідомим фактом за межами острова. Проте ці 30 тисяч добровольців, присутність на фронтах від Франції до Північної Африки, ці прізвища на кладовищах Співдружності — не просто колоніальна нота в британському військовому архіві. Це — складник кіпрської історичної пам’яті й національного самоусвідомлення. Вони несли боєприпаси через Албанські гори, лагодили двигуни на італійських шляхах, витягали поранених під Кассіно. Їхня історія — не статистика. Це голос колонії, що прагнула не лише служити імперії, а й вийти з її тіні.
Чи мріяли вони про еносіс? Так, багато хто — щиро. Чи служили інтересам Британії? Беззаперечно. Чи прагнули миру? Безумовно.