«Я пережив це — і не хочу, щоб переживали інші». Війна, що краде дитинство

Новини

З початку збройної агресії російської федерації проти України понад 1,6 мільйона українських дітей були змушені покинути свої домівки або зазнали інших наслідків війни. Це становить близько 20 % усієї дитячого населення нашої країни.

На 30 травня 2025 року, за даними Офісу Генерального прокурора України, із 24 лютого 2022 р.:

  • щонайменше 630 дітей загинуло;
  • 1 966 дітей зазнали поранень;
  • 2 238 дитини вважаються зниклими безвісти.

Офіційно зафіксовано понад 19 456 випадки незаконного вивезення українських дітей до росії та окупованих територій.

За цими цифрами стоять маленькі долі із важкими випробуваннями — назавжди позначені страхом, болем та втратою близьких.
Як війна увірвалася у дитячі життя, які випробування та трагедії їм довелося пережити? 1 324 повернені дитини готові розповісти свої історії. Ось дві з них:

Артем, 16 років (Харківщина)

У маленькому селищі під Харковом Артем жив із батьками та навчався онлайн через постійні обстріли. Наприкінці 9-го класу йому потрібно було забрати атестат у школі в Куп’янську — і ця звичайна поїздка стала початком більш ніж піврічного ув’язнення далеко від рідних. Російські окупанти відвезли його на примусовий переїзд із нелюдськими умовами та безперервним психологічним тиском, випробовуючи стійкість, якої не може вимагати жодна дитина.

…Коли почалася повномасштабна війна, мені було 16 років. Я, мама й тато — сиділи в підвалі. Наше село було окуповане росіянами 3 місяці. Російські військові шукали «партизанів», били батька, допитували його током.

Одного дня до нашої школи прийшли окупанти й забрали всіх дітей від 5 до 17 років. Ми опинилися в колишньому дитячому притулку на півроку. Жили по десятеро в обдертих кімнатах та ліжках без матраців, їли щодня одне й те саме: перловку, тушонку, сухарі й компот з невідомих складників. На вулицю виводили до 10 хвилин на день. На уроках нас змушували говорити тільки російською, співати російський гімн і носити військову форму. Мені постійно казали: “Тебе віддадуть у прийомну сім’ю — назад дороги не буде”. Я хвилювався за батьками, не знав чи живий тато і дуже хотів додому. Я хочу, щоб всі знали мою історію, щоб росіяни віддали всіх дітей, щоб вони повернулися додому. Я пережив це і я не хочу, щоб переживали це інші діти.

Кіра, 14 років, (м.Маріуполь)

Кірі було лише 11 років, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. До 24 лютого 2022 року її життя було наповнене сміхом і мріями. Вона жила в Маріуполі з батьком, ходила до школи та проводила безтурботні дні з друзями. Але війна зруйнувала все.

…Після того, як почалася війна, все змінилося. перші вибухи я почула коли їхала до школи. Перші три дні ще були вода, газ, зв’язок, опалення. Потім це все почали вимикати. Через півтора тижня під час обстрілу, в нашій квартирі, загинув батько. Я зі знайомими пішла пішки до дідуся. Ми йшли цілий день, зустрічали по дорозі тіла мертвих людей. Я йшла поруз з маленькою дівчиною, її теж звали Кіра. Вона зачепили ногою розтяжку, стався вибух. Приїхали російські військові та забрали мене в лікарню. Мені казали, що якщо мене ніхто не забере, мене відправлять у росію, до дитячого будинку. Я була в такому шоці від того, що зі мною відбувалося, що пару тижнів не могла навіть згадати, що в мене є телефон. Я його знайшла, зарядила і подзвонила дідусеві. Він приїхав за мною. Росіяни забрали в мене все — моє дитинство, моє місто, мого тата”.

За матеріалами: Діти Війни

Залишити коментар