Як оживають «Тіні»
Вчора в Українському домі в Пафосі був вечір фільму, який давно вийшов за межі кіноекранів в України, розлетівся по світу і став частиною української культурної пам’яті.
Глядачі дивилися «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова — стрічку, яку називають одним із найвидатніших фільмів в історії українського кіно. Але перед тим, як у залі згасло світло, культурологиня Катерина Шилова та сценаристка Ольга Тодчук провели глядачів за лаштунки фільму: розповіли, як народжувалася ця картина, чому вона стала революцією для українського й світового кіно та чому, навіть через понад 60 років після створення, продовжує викликати захоплення, дискусії й інтерес у кіноакадемічному середовищі.
«Тіні забутих предків» — це не просто екранізація повісті Михайла Коцюбинського. І не просто історія кохання Івана та Марічки на тлі гуцульського світу. Це фільм, після якого світ заговорив про українське поетичне кіно як про окреме явище світового кінематографа.
У середині 1960-х світове кіно вже знало італійський неореалізм, французьку нову хвилю, фільми Куросави й Бергмана. Але раптом з’явилася стрічка з Києва, з Карпат, з української культури — і вона не повторювала жоден із цих напрямів. Вона говорила власною мовою через кольори, музику, камеру, обряди, символи.
Перед показом говорили і про те, як парадоксально народився цей шедевр. Радянська система, ймовірно, очікувала отримати «безпечну» екранізацію про село до ювілею Михайла Коцюбинського. Режисером став Сергій Параджанов — вірменин, народжений у Тбілісі, людина, яка спершу не була глибоко занурена в українську мову й культуру. Оператором став Юрій Іллєнко, який до цього працював у московському кінематографічному середовищі. На папері все виглядало контрольовано. Але саме в Карпатах усе вийшло з-під контролю імперської логіки.
Параджанов закохався в гуцульський світ — у природу, традиції, побут, трембіти, одяг, ритм життя. Він жив серед гуцулів, спостерігав, слухав, вбирав цю культуру як живу матерію. Юрій Іллєнко пережив на зйомках власне повернення до українського коріння. Мирослав Скорик написав музику, без якої сьогодні неможливо уявити цей фільм. А Іван Миколайчук приніс у головну роль органічну українську присутність.
Саме тому «Тіні» не виглядають як музейна листівка. Вони дихають. Рухаються. Кричать. Співають. Плачуть…. Камера не стоїть осторонь — вона летить, падає, кружляє, ніби сама бере участь у гуцульському ритмі. Глядач не просто спостерігає за історією — він опиняється всередині неї.
Під час розмови згадували про символічну мову фільму. У «Тінях» червоний — це не просто колір. Кінь — не просто тварина. Дерево — не просто дерево. Трембіта — не просто інструмент. Кожен образ працює як поезія: не пояснює, а відкриває простір для переживання.
Говорили про відому сцену з червоними кіньми. Замість прямого зображення смерті Параджанов та Іллєнко створили один із найсильніших символів у світовому кіно. Червоні коні стрімко пролітають крізь кадр, стаючи образом смерті, яка не є кінцем. Вона продовжує свій рух нестримною енергією, що змінює світ довкола. Що саме означає цей образ, кожен глядач інтерпретує по-своєму. Не випадково у французькому прокаті фільм вийшов під назвою «Вогняні коні».
І тут неможливо оминути шістдесятників — бо кінопоказ відбувся в межах виставки, присвяченої цьому поколінню. Саме з «Тінями забутих предків» пов’язана одна з найвідоміших подій українського дисидентського руху. Фільм, який повертав на екран живу українську культуру, став місцем, де вперше так відкрито прозвучав і громадянський голос.
4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна», під час прем’єри «Тіней забутих предків», Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл виступили проти арештів української інтелігенції. Це був один із перших відкритих публічних протестів у радянській Україні.
Зараз українська культура мусить пояснювати світові свою глибину і право на власний голос. «Тіні забутих предків» зробили це ще у 1960-х — у час, коли Україну намагалися розчинити в радянській конструкції, а українську культуру часто зводили до декоративного фольклору.
Параджанов, Іллєнко, Скорик, Байкова, Миколайчук і вся команда створили фільм, який неможливо було «причесати» під радянський канон. Він був надто живий. Надто український.
«Тіні забутих предків» отримали десятки міжнародних нагород, стали подією для кінокритиків і глядачів у різних країнах. Але всередині Радянського Союзу ця перемога була небезпечною. Бо фільм повертав українцям не лише красу Карпат — він повертав їм відчуття культурної суб’єктності.
Такі вечори потрібні щоб знову навчитися бачити своє. Не як «давнє», «етнографічне» чи «архівне», а як живе, складне, модерне і світового рівня.
Дякуємо Українському дому в Пафосі, Катерині та Ользі за те, що відкриваєте сторінки українського кіно, які повертаються до нас уже не як забута класика, а як частина нашої живої культурної сили — не формально, а через розмову, контекст і відчуття присутності.