Українці на Biennale Larnaca 2023: Ксенія Оксінь

Інтерв'ю, Новини

Українці Кіпру пам’ятають гучні акції, які пройшли островом на підтримку України за останні півтора року. “Ні фашизму, ні рашизму!”, артперфоманс: «Наш Дім, а не порожня територія», акція на день захисту дітей 2022 року в Лімасолі, ну і, звичайно ж, – “Світло переможе темряву” в Нікосії, на головній площі столиці Кіпру. А фото яскравого костюму з великим українським серцем з лімасольського карнавалу 2023 року облетіло увесь світ.

Костюм для карнавалу «Людина з оголеними нервовими закінченнями — тонко відчуває світ», Лімасол, текстиль, вишивка, 2023

Представляємо вам людину, завдяки якій ці акції втілились у візуальні образи та стали можливими. Ксенія Оксінь  — мисткиня, яка вміє здивувати, змусити подумати та пережити справжні емоції. Потрапивши на Кіпр весною 2022, вона направила свою енергію на відображення в роботах боротьби нашого народу зі злом, з темрявою – саме тому через її твори занурюєшся в українське сьогодення, переживаєш і страх, і лють, і стан боротьби, в якій Україна обов’язково переможе!

Плакати для мітингу ” Ні фашизму, ні рашизму!” Лімасол, 2022 р. 

– Як змінилася твоя творчість після початку повномасштабної війни в Україні? 

– У березні 2022 року ми з сім‘єю потрапили на Кіпр із однією валізою в руках у статусі тимчасового прихистку. У стані люті до ворога, відчуття провини перед тими, хто лишився під обстрілами, і жагою щось з цим робити. До того я й уявити не могла, що на наступні півтора року основною моєю творчою діяльністю стане акціонізм. 

Перформанс «Україна — це дім, не територія», Лімасол, 2022
Флешмоб до роковин повномаштабного вторгнення в Україну, «Світло переможе темряву», Нікосія, 2023 р.

– Що має пояснювати акціонізм, наскільки він є виправданим. Це свого роду мистецтво,  інструмент для епатажу чи політичний акт? 

– На мою скромну думку, це був найвиразніший спосіб  говорити про війну в Україні, адже тут весь фокус зосереджується саме на процесі, глядач стає безпосереднім учасником, виникає діалог, дискусія. Кожна акція має свою окрему тему. Наприклад, до Міжнародного дня захисту дітей у 2022 році я малювала білою крейдою дитячі обриси на асфальті на набережній Молос в Лімасолі  – так само, як поліція обводить мертве тіло на місці вбивства. На той момент це було 243 жертви руської агресії [прим. редакції: маються на увазі саме офіційні дані по кількості загиблих дітей]. Спочатку перехожі ігнорували, йшли просто по малюнках, хтось жартував. Зрештою силуети заполонили всю площу, крейда ламалася в моїх пальцях, і я збивала руки в кров при зіткненні з асфальтом. Все більше перехожих підходило запитати, що відбувається, і ми розмовляли про події в Україні. Активісти підготували плакати, що це дитячі жертви війни в Україні. І люди вже намагалися не наступати на тіла. Були й ті, хто сприймав це за провокацію, але, дякуючи Ксенії Мухортовій, яка організувала супровід поліції, та підтримці активістів, все пройшло спокійно.  

Акція до Дня захисту дітей, Лімасол 2022 р.

– Яке твоє ставлення до поетів, музики? Чи існує сьогодні зв’язок між ними та сучасним мистецтвом? Як сьогодні вони знаходять вираження один в одному?

– Це форми вираження ідей і думок – як різні мови. Мова слів, звуків, цифр та розрахунків, візуальна мова чи мова рухів, або навіть мова легких дотиків. Мистецтво твориться десь на перетині, здавалося б, непоєднуваних сфер. Кожний новий витвір мистецтва – як маленьке дослідження, здійснене в діалозі майстерності автора з іншими сферами діяльності: технологіями, наукою, політикою, соціологією тощо. 

З серії «Білі плями», олія на картоні, 100х80, 2022

– За яким мистецтвом майбутнє? 

– Я скажу так: майбутнє – за мистецтвом. Я зустрічала людей, які й не підозрюють, що вони митці. Бо те, чим ти заробляєш собі на життя чи повсякденний побут, не визначають тебе як людину. Проте та любов, рішучість і жага, з якою зводять свій дім чи організовують свято для коханих, чи поновлюють старезне, здавалося б, нікому не потрібне бабусине крісло, набуває дійсно глибоких сенсів. 

– Які тенденції в мистецтві ти вважаєш важливими у своїй роботі сьогодні?

– О «Прекрасний новий світ» цифрових технологій. Штучний інтелект і віртуальна реальність — тут дійсно є над чим замислитись і з чим працювати. З одного боку ми отримуємо нові інструменти, з іншого – купу етичних питань.

– Творчі експерименти та зворотній зв’язок із глядачем – як це відбувається у тебе? 

– Найцікавіші рішення народжуються з обмежень. Це можуть бути нестача художніх матеріалів, ліміт простору й часу, морально-етичні дилеми. На додачу з дитячо-бешкетливою цікавістю «а що, коли…?», я перевертаю все догори дригом. Для мене першочерговим є зміст роботи, і лише потім я шукаю форму. 

Картини олією з серії «Білі плями», ярмарок українських товарів, Лімасол, 2022

Щодо зворотнього зв’язку з глядачами – найліпших своїх пошановувачів зустрічаю під час монтажу виставок. Це прибиральники, охоронці чи робітники на локації. Вони – мій індикатор успішності проєкту, якщо легко зчитують ідею та послання моєї роботи. 

Працюючи над проєктом для бієнале в Ларнаці, я завантажила опис і концепцію майбутньої інсталяції до чату штучного інтелекту з запитом згенерувати візуаліацію. Отримані зображення допрацювала в фотошопі й відправила в якості ескізу на конкурсний відбір. Результат ви бачите. 

– Розкажи більше про твою роботу на бієнале, адже ти пройшла великий відбір і потрапила до 101 учасника, з яких троє – з України. 

– Концепцією моєї арт-інсталяції “Буття-в-собі” для Бієнале Ларнаки 2023, темою якого була “Дім далеко від дому” стала купа чорного родючого ґрунту, або “чорнозем”, як його називають у моїй рідній Україні, це є потужним символом моєї країни, мого коріння і того, чим було моє життя. Написи навколо нього: “Джерело”, “Ґрунт”, “Пил”, “Бруд”, “Власність”, “Територія”, “Дім”, “Земля”. Вони передають всі можливі способи, якими людина може сприймати цей ґрунт, виходячи з особистого досвіду.

Інсталяція для Арт Бієнале 2023, «Бути в собі», чорнозем, дерево, написи, Ларнака

Єдине, що дає мені безпосереднє відчуття того, що я вдома, незалежно від того, в якій країні я перебуваю, – це запах мокрої землі після дощу. І хоча я не можу відтворити інсталяцію “Чорнозем” у повному обсязі через обмеження ЄС на імпорт ґрунту та сільськогосподарської продукції, я все ж маю із собою жменю чорного українського ґрунту. Це давня традиція – брати з собою жменю землі на згадку, щоб нести Батьківщину в далеку дорогу. Якщо подорож закінчується на чужині, і мандрівник має бути там похований, то в могилу йому кидають землю його Батьківщини – “земля до землі, порох до пороху”.

Поняття ґрунту, землі та Землі – це більше, ніж точка на карті, яка вказує на моє місцезнаходження. Я ношу свою землю з собою, Земля носить мене. Ми співіснуємо.

P.S. Під час зустрічі з Ксенією, яка планувалась, як стандартне інтерв’ю, ми відчули креативність та нестандартність авторки – адже це була не просто бесіда у вигляді запитань та відповідей.  Несподівана прогулянка вулицями мальовничого кіпрського села в горах, креативна фотосесія в руїнах, а наостанок – крута ідея флеш-мобу про відмінність у сприйнятті мистецтва у часи війни, у часи боротьби України за свободу (детальніше про те, у що перетворилася ця спільна ідея, читайте на сторінці проєкту  “Art beyond politics is bullshit”).

 

Читати також:

Теги: , ,

Залишити коментар