Творець нової жіночої епохи – Ольга Косач
Сьогодні жінка у вишиванці – соціально активна, не сторониться громадської та політичної роботи, у щоденних клопотах дбає про своїх рідних, трудиться на виробництві, в освіті, культурі, медицині, виступає на міжнародних наукових конгресах, здобуває першість на спортивних аренах, демонструє свої творчі шедеври всьому світові, бере участь в управлінні містом, займається волонтерською діяльністю та боронить Батьківщину в лавах ЗСУ.
Як та коли жінки вибороли ці права? Згадуємо жінку, яка стояла у джерела українського фемінізму.
Перша членкиня-кореспондентка Всеукраїнської академії наук, єдина жінка серед чотирьох делегатів української інтелігенції у Санкт-Петербурзі, що добивалася скасування положень Емського указу, який забороняв друк та викладання українською, мати українського націоналізму, виступала за право жінок мати власний голос та доступ до вищої освіти, красуня, законодавиця мод, королева балів і невтомна збирачка пісень, узорів, зразків ужиткової народної культури. – Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка).
Що нам було відомо про Ольгу донедавна? Геть небагато. На її творчу спадщину наклали негласне табу, що діяло навіть після смерті діячки, бо її звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та шовінізмі.
Ольга Косач добре розуміла, звідки починається патріот своєї вітчизни: «Майбутнє Батьківщини залежатиме від того, дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того, що їй буде защеплене в сім’ї», – писала вона, ніби зазираючи в наше майбутнє. Як же актуально звучать ці її слова дотепер!
Вона першою запровадила моду на вишиванки серед тогочасних жінок. Її чоловік — Петро Косач – перший тато в українській історії, що пішов у декретну відпустку з новонародженою донькою — Ларисою Косач, яка пізніше стала Лесею Українкою. Вона не боялася на відкритті пам’ятника Котляревському виступити українською, попри заборони царської влади, не побоялася в 1920 році огорнути погруддя Шевченка синьо-жовтим прапором, попри заборони більшовиків.
Це вона виступила проти святкування в українських «Просвітах» ювілею Льва Толстого, резонно запитуючи: «А чому не Шевченка?» Вона, до речі, за власні кошти видавала єдиний український дитячий журнал на території Російської імперії «Молода Україна». І однією з перших серед письменників стала писати для дітей, аби вони мали змогу читати рідною мовою.
За цю непримиренність і послідовність у відстоюванні українських інтересів, а ще за те, що посміла у своєму часописі «Рідний край» порушити проблемні питання українсько-єврейських відносин в Україні, її називали націоналісткою, шовіністкою, антисеміткою. Її цькували, ганьбили й ненавиділи всі, хто молився на Росію. Але ця мужня жінка, втративши за десять років (з 1903-й по 1913-й) сина Михайла, чоловіка і доньку Ларису (Лесю Українку), не зігнулася під ударами долі. І не втратила ні своєї гідності, ні гонору й совісті.
Не пробачила Ользі Косач українського духу й радянська влада. За виступ на селянській конференції у Гадячі в 1920 році її заарештували, і чекіст вів уже немолоду жінку на допит, прив’язавши мотузкою до коня. Але тоді письменницю дивом вдалося вирвати з чекістської тюрми. Та ЧК її в спокої вже не залишила. У серпні 1929 року у київський дім, де мешкала вона з дочками Ольгою та Ізидорою, прийшли з обшуком. Від арешту письменницю врятував лише її вік – Ользі Драгомановій-Косач було вже за вісімдесят, до того ж, була прикута до ліжка.
За матеріалами Вісник
Теги: Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка)