Де у світі живе українська спадщина
Українська спадщина — мов розсипана мозаїка, уламки якої розлетілися світом. Та її шляхи різні. Одні уламки були силоміць вирвані — у грабунках, війнах, колоніальних експропріаціях. Інші — виїхали разом з українцями, які рятували свою культуру у вигнанні.
Ще у 1155 році син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський під час нападу на Київ пограбував Вишгород і серед іншого викрав ікону, що згодом набула виняткового значення для символіки московії та російської імперії. Саме перед нею з XVI століття коронувалися московські та російські монархи, а також жеребкували при обранні митрополитів і патріархів.
Цю святиню привезли до Києва з Константинополя у 1129 або 1131 році, за правління князя Мстислава Великого — старшого сина Володимира Мономаха. Спершу вона зберігалася у Вишгородському монастирі й отримала назву Вишгородська. Після викрадення ікона мандрувала різними містами, аж доки не опинилася в Успенському соборі Кремля, уже під новою назвою — Володимирська ікона Божої Матері.
У радянський час, у межах політики державного атеїзму, ікону вилучили з храму та передали до Третьяковської галереї в Москві. Там вона залишається і сьогодні — як мовчазне свідчення давнього пограбування Києва.
Ще після знищення Батурина у 1708 році російські війська вивозили зі зруйнованих храмів хоругви, золоті чаші, рукописи й зброю. У XIX столітті з Києво-Печерської лаври, Софії Київської та інших монастирів у петербург і москву забирали стародруки, ікони та літописи. В архівах російської імперії опинилися «Літопис Самовидця», документи козацьких канцелярій, унікальні картографічні матеріали.
Бронзова мортира Генеральної артилерії Івана Мазепи (1698 р), роботи майстра Карпа Балашевича. Зберігається в Артилерійському музеї Санкт-Петербурга
У ХХ столітті радянська влада централізовано вивозила з України козацькі клейноди та зброю з музеїв Харкова й Полтави; церковні ікони, хрести, Євангелія зі сіл і монастирів; колекції українського живопису; прапори й хоругви козацьких і гайдамацьких повстань. У залах Ермітажу, у російській державній бібліотеці та московських архівах зберігаються хоругви, ікони та шаблі, привезені з українських земель.
Оригінал староукраїнською Конституції Пилипа Орлика (із власнопідписом Орлика та печаткою Війська Запорозького) в Російському державному архіві давніх актів
У ХХІ столітті ця практика лише посилилася. Під час анексії Криму росія привласнила колекції античних артефактів з Херсонесу: мармурові статуї, золоті прикраси. Після окупації Херсона зникло понад 10 тисяч експонатів — серед них скіфське золото, козацька зброя, ікони. З Маріупольського музею росіяни вивезли полотна Куїнджі, Дубовського, Айвазовського. Це стало найбільший культурним пограбуванням Європи від часів Другої світової війни.
Золото скіфських курганів. Золотий гребінь, ймовірно, зроблений греками, з кургану Солоха, IV століття до н.е.
Інша частина спадщини розлетілася світом разом з людьми. Українські переселенці везли з собою ікони, книги, зброю й вишиванки як пам’ять про рідний край.
У Гарвардській бібліотеці в Кембриджі можна знайти “Апостол” та “Буквар” Івана Федоровича (1574), Острозьку Біблію (1581), грамоти Івана Мазепи, рукопис Григорія Сковороди, перші видання книжок Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша. Українські книжки тут почали збирати на початку 20-го століття. Здебільшого це були подарунки колекціонерів.
У Британській бібліотеці в Лондоні — інкунабули з українських земель, перші друки XV століття. У Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні зберігаються рідкісні українські стародруки й емігрантські часописи, а у Ватиканській бібліотеці — листування уніатських митрополитів.
У Національному музеї у Варшаві виставлені полотна Яна Станіславського й твори з Галичини. В Українському музеї в Нью-Йорку — хоругви, вишиті золотими нитками, що пережили війни та еміграцію. У Саскатуні й Вінніпезі (Канада) можна побачити козацькі люльки, рушниці та шаблі, які переселенці привезли як пам’ять про рідний край, а також колекції вишиванок і писанок.
У Римі зберігається Острозьке Євангеліє, а в паризьких бібліотеках — рукописи з Києва й Поділля. У Луврі в Парижі та у Метрополітен музеї в Нью-Йорку виставлені ікони з українських дерев’яних церков. У колекціях Британського музею в Лондоні лежать ікони, що колись прикрашали наші храми. А в Мюнхені діаспорні колекціонери зібрали архіви й прапори УНР.
Не менш промовисті й архіви еміграції. У Едмонтоні (Канада) зберігаються документи та рукописи Уласа Самчука й Олеся Ольжича.
У Колумбійському університеті в Нью-Йорку — архіви українських громадських організацій ХХ століття. У Бібліотеці Конгресу й сьогодні можна відкрити пожовклі часописи, що нагадують про вигнання з Батьківщини.
Усе це — від стародруків до козацьких шабель, від ікон до прапорів УНР — свідчення того, що Україна завжди була творцем. Вона не втратила сили й нині: розсіяна, але присутня, вона продовжує розповідати світові про нас.
І сьогодні мандрівка української спадщини триває вже тут, на Кіпрі. На острові Афродіти тисячі українців створюють нові осередки пам’яті — це ще один уламок мозаїки, що свідчить: українська спадщина живе навіть там, де українці знаходять новий дім.