Війна і внутрішня заборона жити: як працює відчуття провини і що з ним робити
«Я відчуваю вже достатньо довгий час, що ніби не маю права жити “на повну”: радіти, планувати майбутнє, навіть відпочивати. Через війну виникає провина і внутрішня заборона на життя. Чому так відбувається і як із цим бути?» — із цим запитанням до редакції звернулася підписниця.
Це відчуття знайоме багатьом. У стані тривалої війни всередині ніби формується негласне правило: стримувати радість, відкладати майбутнє, не дозволяти собі спокою.
У психології такі стани мають чітке пояснення. Те, що переживають сьогодні українці, — закономірна реакція на тривалу напругу, втрати й невизначеність.
Як працює цей механізм і чому він виникає — пояснює психолог.
Таке запитання, на мою думку, знайомо багатьом з нас.
Є стани, які складно пояснити логічно, але вони дуже відчутні всередині. Наче хтось тихо, але наполегливо обмежує нас: не радій занадто, не розслабляйся, не дивись далеко вперед.
У психології, зокрема в транзакційному аналізі, такі внутрішні обмеження називають заборонами. Це несвідомі установки, які людина засвоює ще з дитинства. Вони не завжди звучать прямо, але проявляються як внутрішні правила: «не відчувай», «не довіряй», «не будь собою» тощо.
Ці заборони відчуваються як внутрішній тягар, який людина несе із собою. Іноді цей тягар настільки звичний, що здається частиною нас самих.
Серед усіх заборон є одна, яка вважається найглибшою і найтоксичнішою – « Не живи».
Вона не означає буквального бажання померти. Вона проявляється значно тонше: у відкладеному житті, у нездатності дозволити собі радість, у постійному відчутті провини за власне благополуччя.
У мирному житті така заборона може формуватися через особистий досвід, виховання, травми. Але сьогодні ми живемо в реальності, де ця заборона підсилюється у всіх нас зовнішніми обставинами і набуває майже культурального масштабу.
Війна – це не тільки фізична небезпека. Це ще й потужний психологічний тиск. Постійні втрати, відчуття загрози, біль і невизначеність створюють емоційний фон, у якому природно з’являється думка: «я не маю права радіти», «зараз не час жити», «спочатку треба пережити це все». Таким чином формується колективне переживання, дуже схоже на заборону «Не живи».
Російська агресія спрямована не тільки на території чи інфраструктуру. Вона б’є по здатності людей жити, мріяти, планувати. Бо людина, яка внутрішньо зупинилася, яка втратила зв’язок із життям, значно вразливіша. Це бажання ворога не лише знищити, а й «паралізувати»
І водночас ми бачимо інший процес – наш сильний і дуже живий спротив цьому. Ми, українці, продовжуємо жити. Вчимося, працюємо, підтримуємо одне одного, створюємо нові проєкти, закохуємося , народжуємо дітей. Це не означає, що болю немає або що його ігнорують, це означає, що біль не отримує права забрати все наше життя.
Особливо важливо усвідомити: жити – це не означає зраджувати чи бути байдужим. Це не означає забувати про тих, хто страждає. Навпаки, саме життя і є тим, що ми захищаємо. І кожен момент, у якому людина дозволяє собі бути живою – відчувати, радіти, планувати – є формою внутрішнього спротиву.
На особистому рівні це може починатися з дуже простих речей: дозволити собі відпочинок без провини, помітити момент радості, не знецінювати свої бажання, будувати хоча б невеликі плани на майбутнє. Це маленькі кроки, але саме вони повертають відчуття опори і життя.
Заборони не зникають миттєво, але , як їх можна поступово усвідомлювати і «знімати», ніби важку гору з плечей.
І, можливо, найважливіше, що варто сьогодні собі нагадувати: жити – можна.
І поки ми живемо, відчуваємо і рухаємося вперед – нас неможливо зламати.
Психологиня Карина Яровікова
Теги: Запитання до психолога