Як кремлівська риторика про «геноцид» трансформується в інструмент впливу
На Кіпрі активізується нова хвиля російської історико-політичної риторики. Її суть — зміщення фокусу від відповідальності за сучасну війну проти України до позиціонування себе як «жертви геноциду». Стартом цієї кампанії став так званий «День пам’яті жертв геноциду радянського народу», який у росії відзначили 19 квітня. Кульмінацією стане 9 травня.
Цей наратив є частиною цілеспрямованої інформаційної політики, яка поєднує підміну історичних інтерпретацій, законодавчі рішення та просування наративів за кордоном під виглядом культурних подій.
Використання терміна «геноцид» у російському офіційному дискурсі намагаються переносити на сучасність. У публічному просторі поширюються тексти, що апелюють до трагедій минулого, поєднуючи їх із нинішнім політичним контекстом та морально виправдовують дії росії через порівняння з боротьбою проти нацизму.
Формально йдеться про вшанування жертв нацистських злочинів. Однак у цих повідомленнях росія позиціонує себе як жертву «геноциду», намагаючись перетворити це поняття на політичний інструмент.
Ключова проблема цієї риторики — у свідомому розширенні терміна «геноцид». Відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, геноцид — це умисні дії з метою знищення конкретної національної, етнічної, расової або релігійної групи.
Поняття «радянський народ», на яке спирається сучасна російська інтерпретація, не відповідає цим критеріям. Це політична конструкція, що об’єднувала різні етноси без спільної ідентичності, яка підпадає під визначення Конвенції.
Масове використання терміна «геноцид» поза юридичними межами фактично розмиває його зміст. Більшість злочинів нацистів на території СРСР міжнародні трибунали класифікували як воєнні злочини або злочини проти людяності, але не як геноцид.
Державна дума російської федерації ухвалила закон, який криміналізує заперечення так званого «геноциду радянського народу». Влада формує нову інфраструктуру пам’яті — зокрема музей на базі колишнього Музею історії ГУЛАГу нова експозиція прямо пов’язуватиме події Другої світової війни з так званою СВО.
Ключова деталь — цільова аудиторія. Основний акцент робиться на дітей і молодь. Йдеться про формування уявлення про історію, де сучасна агресія подається як продовження «боротьби з нацизмом».
Риторика, яку російська держава просуває через дипломатичні канали, культурні центри та медіа, будується на кількох тезах.
Перша — монополія на статус жертви: Радянський Союз подається як головний носій страждання у Другій світовій війні. При цьому ігнорується роль сталінського режиму, депортації цілих народів і внутрішні репресії.
Друга — закріплення терміна «геноцид радянського народу» на рівні законів і судових рішень. Це створює основу для подальших політичних інтерпретацій.
Третя — просування цього наративу за кордоном. Через акції на кшталт «Безсмертного полку», культурні події та діяльність російських центрів формується спрощене і емоційно заряджене бачення історії, яке апелює до сімейної пам’яті та символів перемоги.
Окремим елементом цієї стратегії є ототожнення терміна «радянський» із «російський». У такій подачі поступово витісняється факт, що «радянський народ» включав мільйони українців, білорусів та представників інших національностей, які складали суттєву частину Червоної армії, яка протистояла нацизму.
Багаторазове повторення цих викривлених уявлень формує підґрунтя для хибних висновків: що саме росія (а не Радянський Союз) була головним борцем із нацизмом у Другій світовій війні і нібито продовжує цю боротьбу сьогодні. У цій спотвореній реальності росія виставляє українців як нацистів сьогодні і як колаборантів в часи Другої світової.
Паралельно відбувається підміна базових історичних рамок. Замість загальноприйнятого терміна «Друга світова війна» в росії використовується зручний конструкт «Велика вітчизняна війна», а її початок зміщується з 1939 на 1941 рік. Такий підхід дозволяє вивести за дужки початковий етап війни та уникати згадки про відповідальність Радянського Союзу разом із нацистською Німеччиною за її розв’язання.
Звернемо увагу і на вибірковість історичної пам’яті. У публічному дискурсі росії майже відсутня рефлексія щодо депортацій чеченців, кримських татар, калмиків та інших народів у сталінський період, а також репресій проти цілих етнічних груп, зокрема виселення греків з Криму у 1944 році — примусової етнічної чистки, здійсненої сталінським режимом.
Ці епізоди рідко входять до офіційної історичної політики, формуючи однобоке проте “правильне” для влади бачення минулого.
Особливу роль у поширенні цієї риторики відіграють заходи за кордоном. На Кіпрі російські організації інтегрують ці наративи у публічний простір через масові акції, культурні та освітні заходи, а також роботу з молоддю.
Формально ці події подаються як збереження пам’яті. Фактично вони супроводжуються політичними меседжами, синхронізованими з офіційною позицією москви, і відволікають увагу від поточних дій росії в Україні, які мають ознаки геноциду відповідно до міжнародного права.