«Антарктида» на Кіпрі
Ще рік тому Антон Птушкін навряд чи міг точно знати, що матеріал, відзнятий в Антарктиці, стане одним із найпомітніших українських документальних проєктів року. Стрічка «Антарктида», що вийшла у прокат у вересні 2025 року, стала справжнім криголамом українського наукового документального кіно в усіх сенсах.
Для української аудиторії на Кіпрі цей показ став зустріччю з якісним українським продуктом на великому екрані — історією про науку, силу команди, гумор, ізоляцію, побут, фантастичні пейзажі та ту Україну, про яку в світі мають говорити значно частіше.
Сьогодні Україну здебільшого згадують у контексті війни. «Антарктида» змінила цей кут зору. Фільм нагадує передусім нам самим, що Україна має вагоме місце у світовій науковій спільноті. Має власний криголам, станцію на краю світу, сильних науковців, складні інженерні рішення й документалістику, яка за рівнем виробництва сміливо конкурує з продуктами Netflix чи Discovery.
Цей фільм працює як неформальна дипломатія. Без офіційних промов і гучних декларацій він показує Україну розумною, спроможною, сучасною і живою.
Притаманна Антону Птушкіну легкість, іронія, теплий гумор і вміння вести діалог з глядачем поєднуються з величними антарктичними ландшафтами. Хвилі, кольори, крига, небо, океан, кити, потішні пінгвіни — великий екран зробив свою справу. У залі це відчувалося майже фізично – всі на короткий час вийшли з тривожної стрічки новин у простір нереальної краси й української присутності на краю світу.
У центрі стрічки — українські полярники на станції «Академік Вернадський», які уособлюють український інтелектуальний потенціал. Хоч вони не політики і не дипломати, але саме через їхню щоденну роботу світ бачить розумну, спроможну державу.
Окрема магія фільму — побутові деталі, які роблять Антарктиду близькою та зрозумілою. Раптом вона перестає бути білою плямою на мапі. Це місце, де є українська кухня з традиційним щотижневим борщем, який варять десятками літрів, і пампушки, що рахуються тисячами. Там є чергування й наукові вимірювання, жарти після зміни, робота, втома і дружба. І тиша, яку не перебиває нічого, крім звуків вітру й океану.
Після показу відбулася сесія питань і відповідей з режисером. Розмова вийшла живою, дотепною і дуже щирою. Говорили про ізоляцію, про те, як важко знімати людей у закритій спільноті, про довіру до камери, про полярний побут, китів, морського леопарда, сауну на станції, рибу, дрони й навіть про те, чи хотів би режисер колись зняти фільм у космосі.
Нам пощастило стати першою публікою, яка подивилась кадри з нового фільму про Патагонію. І тепер залишається лише сподіватися, що цей фільм також скоро побачать на Кіпрі — на великому екрані, з українською аудиторією і тією самою цікавою розмовою після показу.
Дякуємо організаторам — Товариству Українсько-Кіпрської Дружби та команді фільму за можливість бачити на Кіпрі якісне українське кіно — сучасне, гідне, професійне й важливе для присутності України у світі.