Символи, які працюють як пропаганда
У містах Республіки Кіпр анонсовано проведення серії заходів, приурочених до так званого «дня побєди» 6-9 травня 2026, організованих Координаційною радою російських співвітчизників, російським центром науки і культури на Кіпрі та Посольством російської федерації. Йдеться про публічні події, що позиціонуються як вшанування історичної пам’яті, однак за своєю суттю виходять далеко за межі культурних чи меморіальних практик.
У нинішньому політичному контексті подібні ініціативи набувають іншого змісту — вони стають елементом ширшої інформаційної та символічної присутності держави-загарбника, яка веде повномасштабну війну проти України. Саме тому їх проведення в публічному просторі викликає закономірні питання — і потребує чіткої, принципової оцінки.
В суспільстві побутує глибоко хибне уявлення про те, що так звані «традиційні святкування» можуть існувати поза політичним контекстом. Нібито йдеться лише про «пам’ять», «родинні цінності» та «історію». Насправді — ні, в сучасних умовах це неможливо.
Тому що будь-яке публічне відтворення символів, наративів і риторики, пов’язаних із «днем побєди», автоматично вбудовується в актуальну інформаційну війну, яку веде росія. І незалежно від намірів організаторів, такі події працюють не як «нейтральна пам’ять», а як інструмент легітимізації агресора.
Запрошення до події, що сьогодні поширюються Кіпром із закликами «зберегти традицію народу-переможця», є показовими. Вони відтворюють радянський і сучасний російський пропагандистський наратив без жодної критичної дистанції. У цьому наративі свідомо стирається роль інших народів, зокрема, усіх 15 республік колишнього СРСР, країн Європи та США (коаліції, яка власне і отримала перемогу в Другій світовій війні), і підмінюється історія — з акцентом на винятковість «перемоги» як політичного інструменту російської федерації.
Але ключове навіть не це.
У 2026 році проведення масових заходів до «дня побєди» за межами росії вже не є питанням історичної пам’яті. Це питання актуальної політики та етики, адже паралельно з цими «святкуваннями» триває війна проти України та демократичних цінностей. І саме тут виникає принципове протиріччя.
З одного боку — декларації про «мир», «пам’ять» і «єдність».
З іншого — держава, яка сьогодні веде повномасштабну війну, руйнує міста, вбиває цивільних і системно використовує в тому числі історію як інструмент виправдання власної агресії.
У такій конфігурації будь-який публічний захід із відповідною символікою — георгіївські стрічки, прапори СРСР, так званих «Донецької» та «Луганської народних республік» (утворень, не визнаних міжнародною спільнотою та причетних до воєнної агресії), використання зброї або її імітації, а також банери з портретами володимира путіна, на якого Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт за воєнні злочини — виходить за межі меморіальної події.
Врешті-решт цей захід перестає бути культурною подією, він стає частиною ширшої комунікаційної стратегії, навіть якщо його учасники цього не усвідомлюють.
Саме тому подібні ініціативи в містах Кіпру не можна розглядати як «справу однієї з діаспор острову». Йдеться про публічний простір європейської держави, яка наразі головує в Раді ЄС і декларує підтримку України.
І тут постає питання відповідальності.
Чи допустимо в цьому просторі відтворювати наративи, які прямо чи опосередковано підсилюють та пропагують позиції держави-агресора?
Чи можливо одночасно говорити про підтримку України і толерувати заходи, що транслюють протилежні сенси?
Ці дії мають не лише локальний, а й міжнародний інформаційний ефект.
Досвід останніх років показує: символи мають значення. Наративи мають значення. Контекст має значення.
Саме тому проведення таких заходів на Кіпрі викликає обґрунтоване обурення української громади та тих, хто бачить, як історію використовують як інструмент сучасної політики.
Пам’ять про Другу світову війну заслуговує на повагу, але вона не може бути інструментом виправдання війни.
І це принципова позиція, яку неможливо ігнорувати.