Що означає повернутися додому. Розмова з ветеранами про життя після полону
Що відбувається з людиною після фронту, полону і повернення додому? Як знову планувати майбутнє, коли роками твоє життя залежало від жорстких обмежень і постійного ризику? Чого насправді потребує ветеран від суспільства після звільнення?
Про все це говорили українські захисники з українською громадою на Кіпрі під час зустрічі, що відбулася 9 вересня в культурному центрі Obiimy. Подія пройшла в межах пілотного волонтерського проєкту «ПІСЛЯ», ініційованого Товариством Українсько-Кіпрської Дружби у партнерстві з ГО «Серце Азовсталі», за підтримки Посольства України в Республіці Кіпр, клініки Bioresonance Wellness Point, новинного ресурсу UKRCY.news та волонтерів острова.
Перша група ветеранів прибула на Кіпр на початку вересня для участі у програмі відновлення. Її мета — дати воїнам можливість вийти зі звичного контексту війни, отримати новий досвід і переосмислити власні ресурси.
«Підтримка військових, які сьогодні захищають Україну, залишається необхідною, але поруч із нею є інше завдання — не залишати без уваги тих, хто вже пройшов службу, бойові дії чи полон і тепер повертається до цивільного життя», — розповідає голова Товариства Надія Михайліна про ідею виникнення проєкту.
«ПІСЛЯ» поєднує реабілітаційну складову, роботу з посттравматичним зростанням, біорезонансну терапію, спрямовану на роботу з емоційним і фізичним станом учасників, а також активності, які допомагають отримувати новий досвід і поступово вибудовувати подальший шлях ветеранів.
Для тих, хто пережив полон, повернення до буденного життя стає не менш складним процесом, ніж сама дорога додому. Дехто з учасників уже майже рік на волі: вони пройшли реабілітацію, возз’єдналися з родинами, почали замислюватися про роботу та нові проєкти. Здається, що найважче вже позаду, проте адаптація не стається за один день.
Після трьох років ізоляції доводиться наново звикати до буденного світу — до свободи вибору, можливості планувати, до простих речей, які для інших є само собою зрозумілими та буденними. Через зруйноване відчуття безпеки після полону важко будувати далекоглядні плани. Після тривалого перебування без особистого простору матеріальні цінності втрачають колишню вагу й стають непотрібним фоном. Натомість абсолютну цінність отримують родина, близькі люди, спогади та можливість мріяти.
А що ж підтримувало там, у неволі? Книги та читання ставали для багатьох одним із небагатьох способів дізнаватися щось нове, подорожувати у фантазіях і не залишатися наодинці з реальністю. І вже після звільнення ця звичка переросла у гарну традицію — купувати книжку мовою тієї країни, яку відвідуєш, або ж покроково відновлювати свою втрачену бібліотеку в Маріуполі.
Те, що колись було лише мрією у камері, тепер стає реальними планами. І ці мрії, як з’ясувалося, цілком буденні: хтось хоче відкрити власну пекарню, а в когось попередні цілі вже здійснилися, і тепер головне очікування — поповнення в родині.
Після щирих розмов про фронт і втрати слова про майбутнє звучать по-особливому. Вони нагадують, що життя не закінчується після війни, воно просто стає іншим.
Наразі хлопці намагаються знову будувати власний шлях. Хтось шукає себе у новій професії, хтось починає власну справу, подорожує чи створює родину. Для когось наступний крок поки залишається складним і невизначеним.
Ветерани не просять від суспільства чогось надзвичайного. Їм не потрібні жалі, особливі привілеї чи підкреслення їхнього статусу. Насправді їхній запит дуже простий — вони хочуть розуміння. Розуміння того, що війна в країні триває. Що ті, хто залишається на передовій, щодня потребують підтримки. Що цивільне життя не має ставати приводом забути про тих, хто продовжує воювати.
Перемога складається з внеску дуже багатьох людей — військових, волонтерів, медиків, донорів, тих, хто працює, підтримує армію та допомагає фронту. І українці за кордоном, які продовжують таку підтримку, залишаються частиною спільної справи.
Ветерани дякували громаді за час, увагу і просту людську присутність. Можливо, саме вона іноді потрібна найбільше. Не вивірені правильні слова, не жалість, не спроби відшукати універсальну формулу психологічного відновлення, а просто можливість бути поруч і дати людині відчути, що ти вже не там. Що ти серед своїх і у тебе є майбутнє.
Зустріч залишила одне щемке бажання — щоб вони просто жили. Життя «після» — це не лише медичне відновлення чи повернення до роботи. Це можливість знову вільно спілкуватися, закохуватися, плекати дітей, бачити море й гори, будувати плани, обіймати рідних, мріяти про майбутнє. І просто знати, що ти більше не сам.
Саме заради цього нового етапу, зрештою, і створювався проєкт «ПІСЛЯ».
Фото Наталія Ярошенко