Як українські митці досліджують Лімасол через історії мігрантів у виставі “Nobody came to my funeral”
Що відбувається з нами, коли ми залишаємо рідне місто й намагаємося пустити коріння в іншому? В який момент чужі вулиці стають твоїми, а нове місце перестає бути адресою?
Саме про це — документальний перформанс «Nobody came to my funeral», який 19 та 20 вересня покажуть у Лімасолі в межах резиденції theYard.Residency.26.
Його створила команда талановитих українських митців: Анастасія Павленко, Костянтин Новіков, Сергій Жиганюк та Анастасія Мінжірян з Art Sphere. Цього року вони стали однією з небагатьох іноземних команд на кіпрській резиденції від Центру MITOS, де більшість учасників — місцеві автори.
Але головне в цій історії — не лише те, хто вийде на сцену, а звідки взялася ідея вистави, яка виросла зі звичайних розмов на вулицях.
«Nobody came to my funeral» — це історії мігрантів, які живуть у Лімасолі. Автори свідомо не обмежилися лише українським досвідом — вони розмовляли з людьми, які приїхали до міста в різний час, з різних причин і з абсолютно несхожими долями. Через ці розповіді команда намагалася побачити й сам Лімасол — місто, яке невпинно змінюється разом із тими, хто до нього приїжджає.
«Для нас дуже важливо, що мігранти через нас змогли висловити свою точку зору та позицію через цю виставу. Ми б дуже хотіли показати, що міграція — це не солодко, це не пасочки ліпити. Авжеж, насамперед ми хочемо донести цю думку місцевим кіпріотам.
Попри те, що ми спілкувалися з конкретними людьми про конкретні речі, ми отримали доволі універсальні відповіді-думки. Якщо людина з України висловлює свою позицію, це не означає, що це тільки її погляд. Така ж думка може зʼявитися й у абсолютно іншої людини — з іншої країни та з іншим бекграундом. Можливо, наш перформанс зможе створити універсальний образ мігранта. У відповідях кожного респондента є слова, речення і навіть цілі абзаци, з якими ми погоджуємось… або не погоджуємось. Це нехай залишиться таємницею», – говорить Костянтин Новіков.
У центрі вистави шлях, який проходить людина після переїзду. Спочатку — самотність і розгубленість, і вже з часом з’являються маленькі «якорі»: знайомий маршрут на роботу, улюблена лавка в парку, усмішка продавця в магазині біля дому.
У виставі немає вигаданих сценаріїв і творці принципово не переписували й не «покращували» відповіді співрозмовників, зберігши їхню «живу» мову. Тому зі сцени звучатимуть не театральні діалоги, а реальні голоси людей, які шукають відповідь на головне питання: чи може нове місто колись стати справжнім домом?
Бо, можливо, дім — це не місце, яке ми колись залишили. І не місце, куди ми приїхали. А ті маленькі речі й клаптики спогадів, які поступово стають своїми.
Приходьте 19 та 20 вересня о 20:00 до простору Ξυδάдικο послухати історії, у яких, можливо, ви впізнаєте й себе.