«Мамо, я більше не піду до школи»: що відбувається з дитиною в перші тижні навчання
Діти в школу, віскі в колу
Перші дні навчального року часто взагалі проходять дуже навіть приємно. Дитина радісно біжить до школи з новим рюкзаком, зустрічає друзів, яких не бачила всі канікули, хоче розповісти їм усі новини, обговорити, хто і як змінився за літо, а ще є оце особливе задоволення від чистих зошитів, нових ручок і олівців, які поки що ніхто не загубив і не погриз.
Якщо ваша власна школа не була місцем постійного страху, булінгу чи якихось важких переживань, то, можливо, ви й самі пам’ятаєте це відчуття повернення після довгого літа. Навіть якщо ви не прокидалися першого вересня з думкою «Боже, як же я скучила за математикою», у цьому все одно могло бути щось радісне.
Батьки в цей момент теж часто досить натхнені. Звісно, особливо якщо дитина йде в перший клас, є хвилювання, бо хочеться зрозуміти, як усе буде, чи сподобається вчитель, чи знайде дитина друзів, чи зможе нормально впоратися з новим режимом. Але паралельно десь у голові вже потроху вибудовується прекрасний план: от зараз вона пішла в школу, і я нарешті зможу спокійніше працювати, організую свій день, запишуся на йогу, зустрінуся з подругою, а може, навіть почну пити каву тоді, коли вона ще гаряча.
Перший тиждень зазвичай ще не дуже складний у навчальному сенсі. Діти знайомляться, згадують правила, отримують підручники, вчителі щось пояснюють, усі потроху входять у ритм, і може здаватися, що все складається чудово.
А потім одного прекрасного ранку ваша зірочка дивиться на вас і каже: «Мама, я до школи більше не піду».
І ось тут батьківська психіка теж іноді демонструє досить цікаві способи адаптації до реальності. Хтось за кілька секунд доходить від «дитина сьогодні не хоче в школу» до «Боже, я виростила ледачу людину, яка нічого не хоче робити, нічого не досягне і через десять років житиме десь під мостом». Інша крайність звучить приблизно як «Так, усе зрозуміло, її точно ображають, однокласники жахливі, вчитель жахливий, треба негайно йти і всіх там розірвати на шматки».
І ось тут непогано зробити вдих, видих і спочатку розібратися, що саме відбувається з вашою дитиною. Тому що дуже можливо, що нічого катастрофічного з нею не сталося. Вона просто адаптується.
Що насправді навалюється на дитину у вересні
Нам, дорослим, багато речей у шкільному житті можуть здаватися зовсім нескладними. Ну що такого: треба трохи раніше прокинутися, прийти в школу, посидіти на уроці, послухати вчителя, зробити завдання, не перебивати, запам’ятати, що завтра фізкультура, а ще бажано не загубити половину канцелярії до середи.
Але проблема не в тому, що якась одна з цих задач надзвичайно складна. Проблема в тому, що дитина має адаптуватися до великої кількості змін одночасно.
Змінюється режим сну й відпочинку, збільшується когнітивне навантаження, потрібно довше концентрувати увагу, запам’ятовувати інструкції, перемикатися між різними предметами, враховувати правила різних вчителів, домовлятися з однолітками, знаходити своє місце в групі, витримувати оцінювання, порівняння, власні помилки, розчарування і ще багато маленьких речей.
Причому це стосується не лише першокласників. Дитина, яка йде в п’ятий, сьомий чи дев’ятий клас, прекрасно знає, що таке школа, але після кількох місяців більш вільного літнього режиму їй усе одно потрібно знову входити в систему, де є конкретний час підйому, уроки, домашні завдання, соціальні правила і багато того, що вона не обирає сама.
І тут важливо пам’ятати, що ця зміна відбувається не тоді, коли дитина одного ранку прокинулася і сказала: «Ну все, мамусю, я достатньо відпочила, тепер хочу дисципліни й алгебри». Просто настав вересень, і система знову почала працювати.
Якщо ви переїжджали, ви приблизно знаєте, як це відчувається
Згадайте себе, дорогі батьки. Для тих, хто живе на Кіпрі після переїзду, є досить зрозуміла аналогія.
Навіть якщо переїзд був бажаним, країна вам подобається і рішення ви прийняли самі, перший час ви постійно витрачаєте енергію на речі, про які раніше взагалі не думали.
Де тут купують нормальне молоко, як оплатити рахунок, як знайти лікаря, як працює громадський транспорт, чи потрібна машина, де шукати квартиру, куди дзвонити, якщо щось зламалося, як записатися до стоматолога, що таке «сувлакі», де купити гречку, яку вдома ви купували автоматично.
Якщо ви ще й починали працювати в іншому середовищі, додається колектив, нові правила, інший спосіб комунікації. Навіть якщо компанія та сама, люди й контекст можуть бути незнайомими.
Жодне з цих завдань саме по собі не виглядає катастрофою. Але коли їх одночасно двадцять чи тридцять, до вечора ви можете бути виснажені, хоча начебто вагони не розвантажували.
З дитиною відбувається дуже схожа річ. Не тому, що школа обов’язково погана або дитина не здатна впоратися, а тому, що сама адаптація потребує багато енергії.
Які реакції в перші тижні можуть бути нормальними
На цьому фоні дитина може більше втомлюватися, бути дратівливішою, плакати через речі, які раніше сприймала спокійніше, частіше протестувати, казати, що їй усе не подобається, не хотіти нікуди йти після школи або просто хотіти більше часу проводити вдома.
Може погіршитися концентрація, з’явитися складнощі із засинанням або, навпаки, більша потреба у сні. Може змінитися апетит, іноді з’являються головні болі або біль у животі. І це не обов’язково означає, що дитина щось вигадує, тому що напруження цілком може проявлятися через тіло.
Діти реагують по-різному залежно від темпераменту, віку, загального навантаження і того, як саме їхня нервова система справляється зі стресом. Хтось більше сумує, хтось злиться, хтось починає сперечатися з усіма навколо, а комусь просто хочеться, щоб від нього всі відчепилися.
Можна провести аналогію зі спортзалом. Якщо ви десять років не тренувалися, а потім одного понеділка вирішили, що сьогодні качаємо ноги, руки, спину, прес, сідниці і ще все, що встигнемо до закриття залу, то наступного дня ви, швидше за все, добре відчуєте, наскільки серйозно переоцінили свої можливості.
І крепатура не означатиме, що спорт шкідливий або що ваше тіло зламалося. Просто ви дали йому навантаження, до якого воно ще не встигло адаптуватися.
Приблизно так само й дитина. Ще зовсім недавно ця прекрасна розслаблена людина могла сидіти собі на пляжі, купатися, гуляти, читати книжку або дивитися у свій телефончик, якщо батьки не належать до категорії надзвичайно свідомих. А тепер її життя знову стало значно структурованішим.
І тут важливо не робити висновок, що проблема в самих правилах. Дисципліна потрібна, школа теж цілком може бути хорошою, але дитині все одно потрібен час, щоб знову до цього режиму пристосуватися.
Чому в школі дитина прекрасна, а вдома влаштовує концерт
Є ще один момент, який особливо дивує батьків. Учитель каже: «У вас така чудова дитина, спокійна, ввічлива, слухає, прекрасно поводиться», а ви дивитеся на нього і думаєте: «Ви точно про мою дитину зараз говорите?»
Бо ця чудова дитина приходить додому і за перші двадцять хвилин встигає посваритися з вами через обід, домашнє завдання, молодшого брата, не ту склянку і сам факт існування людства.
Якщо згадати час, коли дитина була зовсім маленькою, багато батьків уже бачили щось подібне. Мама залишає малюка з бабусею, нянею чи подругою на кілька годин, повертається і чує, що все було прекрасно: дитина гралася, їла, сміялася, нікого не тероризувала. А потім мама заходить у квартиру, і починаються дві години скандалів та істерик.
І справа не обов’язково в тому, що мама щось робить не так. Часто причина якраз у тому, що поруч із нею безпечно.
Діти досить добре зчитують соціальні правила і прекрасно розуміють, з ким як можна поводитися. У школі дитина може цілий день триматися, тобто контролювати свої реакції, дотримуватися правил, реагувати на вчителя, домовлятися з однокласниками, стримувати частину імпульсів і ще щось намагатися вивчити на фоні всього цього.
А коли вона приходить додому, психіка отримує можливість трохи відпустити контроль, тому що тут свої люди, тут знайомо, тут безпечно, тут мене все одно люблять. І все накопичене протягом дня іноді виливається саме на найближчих.
Нам це може не подобатися, але, якщо бути чесними, ми, дорослі, іноді робимо майже те саме. Можна цілий день бути професійним, ввічливим, спокійно розмовляти з колегами і клієнтами, ні на кого не гарчати, а потім прийти додому і почати фиркати на рідних через чашку, яка стоїть не на тому місці, чи на дітей, які чомусь саме сьогодні вирішили ставити двадцять запитань одночасно.
Причому в дорослого вже значно більше можливостей контролювати імпульси й регулювати свій стан, тоді як у дитини ці механізми ще формуються. Вона поступово навчиться краще розуміти, що з нею відбувається, називати емоції словами, не виливати все одразу на найближчих і знаходити інші способи скидати напруження.
Але поки іноді це виглядає саме так.
Коли це вже може бути не просто адаптація
Звісно, не потрібно будь-які складнощі пояснювати фразою «та це просто адаптація, почекаємо».
Тут важливо дивитися на тривалість, інтенсивність реакції і, головне, на те, чи стає дитині з часом хоча б трохи легше.
Якщо минуло кілька тижнів, а стан не слабшає або навіть погіршується, дитина регулярно скаржиться на сильний головний біль чи біль у животі перед школою, з’явилися виражені проблеми зі сном або їжею, вона сильно замикається в собі, майже постійно перебуває в пригніченому настрої навіть у вихідні або починає боятися якоїсь конкретної людини чи ситуації, тут уже варто розбиратися уважніше.
Те саме стосується ситуацій, коли відмова йти до школи стає постійною і дуже інтенсивною або коли ви бачите, що стан дитини не просто неприємний, а суттєво впливає на її повсякденне життя. Тоді, окрім розмов із дитиною, варто за потреби поспілкуватися з учителем, а іноді звернутися до психолога, щоб зрозуміти, що саме відбувається. Тому що завдання не в тому, щоб на кожне «не хочу в школу» відповідати панікою, але й не в тому, щоб усе ігнорувати.
Дитина не зобов’язана адаптуватися красиво, спокійно і так, щоб дорослим було зручно. У когось цей процес проходить дуже м’яко, хтось кілька тижнів бурчить, хтось плаче, хтось оголошує всій родині, що система освіти себе вичерпала. І це саме по собі ще не означає, що щось пішло страшенно не так.
Важливіше не вимагати ідеальної реакції, а спробувати побачити, що саме зараз дитині важко і чи поступово вона з цим справляється.
Олександра Романова, психотерапевтка
Читати також:
Як підтримати дитину на початку навчального року і не додати собі і їй стресу