Олена Тимошенко. З Україною в Серці!
Повномасштабна війна, як і будь-яка велика біда, показала, якими українці є насправді. Виявилося, що багато хто з нас у критичних умовах діє за покликом душі і є небайдужим до чужого горя. Часто єдиною нагородою при цьому є слова подяки, що йдуть від самого серця тих, кому допомагають!
Олена Тимошенко з невеличкого міста Конотоп в Сумській області. Мешкає на Кіпрі вже більше 10 років і є якраз однією з тих “Людей з Україною в Серці”, тією, на якій тримався гуманітарний хаб в Нікосії. Бо це вона кожного ранку відкривала волонтерський центр і витягала ящики з речами, взуттям та іграшками. Саме там вони з дівчатами з добрими, щирими та сильними серцями перебирали та пакували численні мішки з гуманітаркою. Вислуховували всіх і кожного, хто приходив до центру.
“Перший день вторгнення та і перші тижні – це була повна паніка, яка переходила в злість, розпач, біль і так по колу. Комп’ютер не вимикався і вночі – боялася пропустити якись новини. Моє місто оточили вже 25 лютого та, практично, увійшли у місто – а там мама та всі мої рідні. Перший місяць війни для мене дійсно був, як в тумані. Мої рідні, всі гуртом, жінки та діти, жили місяць в льоху на вулиці, а троє рідних були у вирі подій. Двоюрідного брата вбили під Черніговом, закатували, коли потрапив зі своїм розрахунком в облогу. Убили 9 березня, а дізналися ми про то тільки 1-го квітня. Весь цей час невідомості був дуже страшний. Безпорадність, безпомічність мене просто рвали на шматки.
На момент вторгнення Таня Іоанну, голова нашого Товариства Україно-Кіпрської Дружби, була в Харкові. Але члени правління Товариства почали відразу закликати людей виходити на мітинги до посольства нападників. Потім був дуже великій мітинг біля Палацу Президента Республіки Кіпр в Нікосії, де зібралося дуже багато людей.
У Нікосії ми з місцевими дівчатами зібралися, коли повернулася наша Таня, слава Богу, жива. Вирішували, як ми можемо допомогти нашим людям, які прилітають на острів, були розміщені численні оголошення з проханням про допомогу.
Одночасно почали надходити запити телефоном: як оформити документи, як отримати допомогу, де жити і як бути. Було вирішено в офісі Товариства відкрити збір всього необхідного для першочергової допомоги людям. У цей же час Таня та Наталія Брашовецька допомагали людям із документами на отримання тимчасового захисту та гуманітарної допомоги (багато людей приїхали не до родичів чи знайомих та без знання мови). Наталія постійно перебувала в Асіліум та допомагала на місці всім українцям. Юлія Жидкіх в себе на роботі приймала допомогу і потім привозила нам. В офісі допомагали Ольга Яшкевич, Вікторія Яшкевич та Марія Аргіру.
У нас були 3 телефони: Танін, мій та Товариства. З кожним днем кількість дзвінків, смс зростала і зростала – люди питалися про буквально про все.
Спочатку нам доводилося приносити свої речі, ковдри, посуд, купувати продукти та засоби гігієни за власні кошти, бо люди постійно йшли за допомогою. Потім допомогу почали надавати прості кіпріоти, школи та, звісно, наши місцеві українці, за що всім їм дуже дякуємо!
. 
Десь із середини березня наш офіс для допомоги був відчинений протягом усіх будніх днів із 9 по 17. Ми втрьох – я, Маша та Таня – ходили туди, як на роботу. Приходили допомагати вся родина Яшкевич, Вікторія Муленко, Оксана Каллі Герасименко, Інга Бездудна. Боже, аби нікого не забути! Дівчата нам і поїсти туди приносили.
Серед наших переселенців теж з’явилися помічники – пані Оксана з Харкова та пан Олександр з Кремінної, який й досі відразу відгукується на прохання допомогти в чомусь.
Таня Іоанну в цей час виконувала непомірно навантажені питання: лікарні, міністерства, поліція, переклади на грецьку, відвозити-привозити когось, посольство, поховання (так, я не обмовилася), і так із ранку до ранку.
Дуже нашому хабу допомагав отець Василь – і нам привозив зібране, і від нас віз до інших міст, він у нас, як поштовий голуб був. Та він і нині займається такою допомогою.
Партія ЕЛАМ досі з нами, допомагає з продуктами, і не тільки.
Був один випадок: у дверях з’являються молоді хлопці, не українці, і питають, чи тут українцям допомагають? На мою відповідь ‘так’ – розвернулися й пішли. Проходить трохи часу, і вони повертаються з коробками консервів, круп, олії. Виявилося, це студенти, всі з різних країн, прочитали повідомлення у фейсбуці та вирішили допомогти.
Так ми пропрацювали до кінця липня. Я не знаю, скільки тонн речей ми перебрали та перетаскали з дівчатами в коробках, але не жалкую ні за одним днем, проведеним за такою роботою. Ми допомогли людям, і це мене дуже тішить! Зараз пишу і знов плачу – поки мами добирають одежу для дівчаток, ті малюють, і коли треба вже йти, вони мені дарують свої малюнки. Коли молода дівчина перед тим, як йти, питає: “Можна я вас обійму”? Коли приходять дві жіночки та приносять шматочок домашнього пирога і дякують, що з наших продуктів торта спекли, бо день народження у однієї з них…
Також нашим людям багатьом була потрібна не тільки гуманітарна допомога, а багатьом треба було виговоритися, тож ми слухали, і з кожним переживали його історію та його біль. Це все також залишається у твоєму серці і душі та болить, як своє. Але вірю, що ми нашою командою у своїй кімнатці, яку називаємо офісом, зробили гарні та добрі справи, і я горда цим!
Ще шили прапори, пекли паски, ну і мітинги – то святе для кожного українця.
Це рятувало і нас – ми відволікалися від своїх проблем, переключалися, не було часу сидіти постійно в новинах, ми відчували, що ми теж потрібні!”
Теги: Волонтери, громада, З Україною в серці!, Українці на Кіпрі