Олена Андреу. З Україною в Серці!
Лютий 2022 року для кожного з нас став місяцем нечуваних випробувань на стійкість, міцність та витривалість. Ми пройшли через складні виклики, але кожне випробування нас загартовує. Наші воїни показують величезну відвагу на полі бою. Наші діти надають приклад того, як не падати духом і налаштовувати себе на добрі справи. А українські жінки залишаються сильними в будь-якій ситуації.
Остання розповідь про Людей з Україною в Серці від Олени Андреу, спогад від українського голосу на кіпрському телебаченні, радіо, в Парламенті Кіпру, мітингах, а для багатьох – голосом в слухавці телефону. Але без перебільшень – це голос кожного з нас!
“Розказувати це дуже боляче. Наразі, я не можу сказати, що я готова розповідати усе, що було з 24 лютого. Це просто нестримний шквал думок і спогадів. Це було тяжко, це було незрозуміло. Так, це було не зрозуміло, бо до того дня ми не були готові – НІХТО. Кожен із нас жив своїм життям, працював, з 2014 року був створений наш куточок України на Кіпрі, організація “Товариство Українсько-Кіпрської Дружби”.
… Я прокинулась зранку, як завжди, о 6:30. Збиралася відвести дитину до школи та їхати на роботу. Першим повідомленням в месенджері було відео від Тетяни Іоанну, яка знаходилась у Харкові. Я зрозуміла, що відбувається щось страшне, оскільки чула якісь вибухи, але не зрозуміла, що це було. Відчуття були схожі на удар по голові… Сталося страшне, але я не могла реагувати, я не знаю скільки хвилин я переглядала це коротке відео… там вибухи, а в нас тут все добре – як таке може бути? Що це коїться? У це було складно повірити, я не могла цього зрозуміти. Уже коли українці почали писати пости “В нас почалась війна”, “Нас знищують”, “Нас убивають” – я не можу передати своїх почуттів на той момент. Я просто захлиналась від болю та сліз.
Тетяна надіслала повідомлення, що ми, українці на Кіпрі, повинні щось робити.
І щоденна, інколи цілодобова, робота почалась.
Усі українці, які були на той момент на Кіпрі, але мали родини в Україні, буквально за 2 години залишили свої побутові заняття, роботи, все чим жили – і вже 24 лютого домовились вийти на мітинг перед російським посольством в Нікосії. Прийшли всі, і це була велика сила! Ми стояли перед російським посольством з саморобними плакатами, задіяли телебачення – навіть не пам’ятаю, як нам все вдалося так швидко організувати. Говорити та доносити цю інформацію було боляче, але ми розуміли, що маємо реагувати, казати своє слово, захищати наших людей на Батьківщині. Ми не могли бути осторонь! Не має значення, скільки років ти живеш на Кіпрі чи в іншій країні – Україна є мати, і всі, як один, стали на її захист, як могли, всіма доступними нам засобами.
Так пройшов перший, другий, третій дні. Ми збиралися на мітинги, кричали, благали: “Закрийте небо”, ми робили збори, ми розривалися – між власним справами, нашими дітьми, роботою і Україною. Але ми не зупинялися, не розгубилися, згуртувалися і зробили багато для наших людей, які опинилися у безвихідних ситуаціях. Я пишаюся нашим народом, я пишаюся нашими людьми, розумію, чого коштує бути хлопцям там – на передовій.
Після мітингу 24 лютого виявилось, що на той момент серед всіх активістів тільки я вільно розмовляю грецькою мовою та можу доносити інформацію іноземцям та кіпріотам через телебачення, щоб місцеві ЗМІ теж нас почули.
Тоді ще не було налагоджено контактів, тільки збирались та формувались групи волонтерів. Місцеві кіпріоти питали, як допомогти, а я не знала, що відповісти, тому всім давала особистий номер телефону – тож шквал дзвінків звалився на мене. Дзвонили всі, хто виявив бажання допомогти, куди підвезти продукти, чим та як допомогти. А я не знаю, куди везти, у нас не було тоді ні центру, ні людей – нічого.
Із того самого 24 лютого моє життя стало морально важким та виснажливим. До мене надходило багато дзвінків, я допомагала людям, приймала їх у своєму будинку. Люди були вдячні. Дехто поїхав далі, дехто залишився на Кіпрі. Більше за все було розпачу. Люди буквально звонили і питали: “А що мені робити, у мене така ситуація…?” І далі могло бути що завгодно, від “терміново потрібен бензин в селі такому-то”, до дійсно трагічних ситуацій.
Пригадую одне зі звернень: дівчина-сирота, наречений купив квиток до Німеччини і буквально випхав з України. У Німеччині вона сподівалась знайти родичів, але гроші скінчились, а родичів так і не знайшла. Хтось дав їй мій номер. Ну, а мені що було робити? Я їй порадила купити квиток на Кіпр, і прихистила у себе вдома. Півтора місяці вона жила у мене, і всі ці півтора місяці вона спала і плакала, майже нічого не їла. Я старалась, як могла її заспокоїти, адже з перших днів вона втратила зв’язок з нареченим, коли вона їхала, він збирався до ТРО. Уже живучи у мене, вона дізналась, що вагітна, і через пару днів по тому – що наречений її загинув.
Це лише одна історія. Лише одна, одна з тих, які я ніколи не забуду. І їх було дуже багато. Дуже боляче згадувати, дуже боляче думати про те, що було тоді, що коїться зараз, дуже боляче думати, що буде далі… За цей короткий час ми вивчили стільки всього, чого не вміли і не знали раніше: кожен куточок України, кожного волонтера, власні ліміти й можливості.
За ці 2 роки я чотири рази опинялась в лікарні. І лікарка Маріанна Біліаніду кожного разу за кілька днів повертала мене до життя і до тої круговерті подій: новини, телебачення, волонтери, допомога, трагедії.
Мій ранок починався о 6 ранку з дзвінків. Були потрібні звіти для кіпрського радіо новин: розказати, що зараз робиться в Україні. А ти не знаєш, бо цілий день відповідаєш на дзвінки, адже номер телефону розійшовся за межі острова: були дзвінки з Польщі, Франції, Німеччини, України. Мій телефон ніколи не замовкав – я доходила до елементарного морального виснаження, коли просто хотілось спати… Але було розуміння, що комусь потрібна допомога, і я відповідала, відповідала на кожен дзвінок. Одночасно з тим я працювала, після роботи забирала дитину зі школи, але ми не їхали додому, ми їхали на телебачення, де транслювались відео кореспондентів з місць після обстрілів російської армії. Це були страшні кадри, які треба було описати грецькою мовою. Описати біль родини, яка жила поряд з нами, в якій діточки згоріли заживо під час попадання снаряду в їх оселю. Той біль переживаєш сам, це нестерпно боляче. А поряд сиділа моя дитина, голодна, бо не встигла поїсти після школи.
Попри все, я знаю дуже чітко одне – якщо б я була одна, я б цього всього не зробила. Я була з’єднувальним ланцюжком, і поряд були інші дівчата, які допомагали і підтримували, навіть Тетяна Іоанну, яка в той момент сиділа під обстрілами в Харкові.
Десятки волонтерів їздили в той час Кіпром, розвозили їжу, одяг, памперси, канцтовари, поселяли, зустрічали з аеропортів тощо. Надважливо, що ми гуртувались, не були на самоті. Ми є нація, ми є українці, і ми завжди один одного підтримаємо – тому ми живі і ПЕРЕМОЖЕМО.
Коли мене впізнають на вулиці, або в супермаркеті, я часто починаю плакати, не тільки тому, що згадую цю людину, її історію, і те, що вдалося чи не вдалося зробити, а ще й тому, що втомилась, страшенно втомилась за весь цей час, від цього бігу, емоційного виснаження і цієї війни. Мені і досі нерідко дзвонять: “Оленко, потрібна допомога”… – і я збираю всі сили та продовжую це робити, продовжую допомагати. Звідки я беру сили? Я досі пам’ятаю батьківський дім, в який так багато було вкладено нашою родиною, в якому ми зростали з братиком. Дім, в якому була сім’я. Дім, який в 2014 році у нас відібрали, а все те, чим ми жили, перетворили на попіл. Звідти і беруться сили щодня.
Aле попри все це, кожен з нас не просто вірить в Перемогу, а працює для цього в тій чи іншій сфері. Я робила все це не одна, в мене була велика підтримка – від наших людей з України, від усіх волонтерів по світу. Я не одна працюю – ми усі працювали і працюємо разом, і я впевнена – ми і залишимось разом і тільки разом здобудемо ПЕРЕМОГУ.
Теги: Волонтери, громада, З Україною в серці!, Товариство Українсько-Кіпрської дружби, Українці на Кіпрі