Діти, які ніколи не стануть дорослими…

4 Червня, 2024Новини

Артем Прийменко 15 років. Місце загибелі – місто Суми. 

Всім привіт! Я Артем, мені за кілька місяців мало виповнитись 16 років, я мав стати зовсім дорослим та самостійним, але у березні російська ракета розбомбила наш дім. Моя сім’я – мама, татко, два молодші брати та бабуся – загинула разом зі мною.

Артем, Єгор та Кирило Прийменки. Фото з відкритих джерел

Напередодні збирались евакуюватися із Сум, вже напоготові стояли валізи, але ми не встигли. Якщо б моє життя описати одним словом, то це – спорт. Не було і шести років, коли почав займатись дзюдо і самбо. Завдяки наполегливості я досяг висот. У 2021 році виграв Чемпіонат України зі самбо, а через рік мав змагатися на Чемпіонаті світу в Нідерландах – отримав місце у збірній України. У бажанні бути найкращим в самбо мене не зупиняло ніщо – я сидів на жорстких дієтах, тренувався по два рази на день. Але ніколи не забував про свої обов’язки у школі та вдома. Я ріс старшим серед братів і завжди старався турбуватися про свою маму Катю. Намагався їй у всьому допомогти. Разом із родиною ми їздили відпочивати кілька разів на рік. Мені не подобалося годинами лежати на пляжі, я полюбляв активні заняття – типу лиж. Близько року я зустрічався з однокласницею, а на татковій роботі вже заробляв свої перші гроші. Та російська бомба, яка впала на наше подвір’я, зруйнувала все. Я ніколи не відчую, як це бути учасником Чемпіонату світу… Ніколи не вступлю в омріяний виш… Ніколи не стану повнолітнім. Моє майбутнє та майбутнє всієї моєї сім’ї розбомбила Росія.

Поліна Тутунжи,  8 років. Місце загибелі – місто Маріуполь. 

Вітаю! Мене звуть Поліна, мені 8 років і все життя я прожила у тому самому Маріуполі, про який говорив цілий світ… Моє дитинство минало у колись світлому місті біля моря, там я і загинула. 13 березня я вмовила мою маму Надю вивести мене ненадовго з будинку на подвір’я, де сусіди готували їжу. Через вікно я побачила, що серед людей гуляє знайома дівчинка. Тільки-но ми ступили перші кроки на вулиці – розпочався обстріл з мінометів. Моя люба матуся загинула на місці, як і моя подружка з своїм татком та інші люди, а мене три дні рятували в лікарні Маріуполя. Але марно.

Поліна Тутунжи. Фото з відкритих джерел

Вчитись мені подобалось не дуже, не вистачало посидючості. Найбільше любила природознавство та малювання, а от від математики хотілось втекти. Я ледь вивчила таблицю множення, і то – завдяки наполегливості батьків. Інша справа – танці та сцена. Тут я відчувала себе на своєму місці, мені так подобалось виступати у гарних сукнях, робити зачіски. Коли на мене всі дивились, я уявляла себе майбутньою зіркою. Я обрала, чим займатимусь, коли виросту – хотіла стати модною блогеркою та знімати ролики про себе і своє життя. Уже почала потроху цим займатись і була впевнена, що у мене все вийде. Бо, як казала моя мама, у мене був батьків характер – бойовий та цілеспрямований. Перед повномасштабним наступом моя родина готувалась переїздити у Харків. Тато вже працював у Харкові, а ми з мамою, старшим братом та собакою ще залишались у Маріуполі. Разом ми полюбляли гуляти, у мене було кілька друзів, з якими весело проводила час – серед них я була найбільш сміливою та рішучою. І навіть, коли поряд з будинком у Маріуполі вибухали величезні бомби, я зовсім не засмучувалась та всім казала, що хоробра, як і мій татко. У день, коли ми потрапили під обстріл, мій брат Герман залишався вдома, а татко збирався їхати до  Маріуполя. Але за кілька днів він вже не застав мене живою… Нас із мамою не дала поховати окупаційна влада, рідним довелось розшукувати моє тіло серед сотень загиблих. Завдяки їхнім старанням на моїй могилі нарешті з’явились хрестик і табличка. Татко часто говорить, що найгірше – втратити власну дитину. А він ще залишився без своєї дружини – моєї лагідної матусі Надії. Як і мій брат Герман. Тепер їм доводиться бути хоробрими за нас всіх.

Ніколь та Денис Дейнеки. Місце загибелі – селище Юрівка, Житомирщина

Привіт, ми двійнята Ніколь та Денис Дейнеки. Нам був 1 рік і 1 місяць, коли у наш великий та гарний будинок влучили дві російські бомби. Разом із нами загинули наша мама, бабуся та дядечко, він ще сам був дитиною.

Ніколь та Денис Дейнеки. Фото з відкритих джерел

Ми жили на Житомирщині, у селі Юрівка. Дому, де минало наше щасливе дитинство, більше немає. Ми були геть маленькі і лише навчалися базових навичок для життя. Моя сестричка Ніколь дуже вправно ходила, я за нею ще не встигав! І розмовляти почала трохи раніше, вже могла гукати маму, бабуню й дідуся. Кажуть, я спокійніший від неї, неквапливий, а вона – спритна сміхотуха. Хоча ми обоє росли грайливими та активними дітьми. Останні пів року ми з мамою жили з її батьками та молодшим братом. Матуся встигала піклуватися про нас та ще й вчитися. Вона мріяла працювати ландшафтною дизайнеркою в Києві. У нашому дворі вона розбила гарний квітник. Ми б охоче погралися коло нього, та коли все цвіло, ми були геть малі. Вечорами нам подобалося проводити час із бабусею. Вона співала для нас, ми разом танцювали. Дуже весело було з дядечком. Хоча він сам ще був підлітком, міг і доглянути нас, і розважити. Інколи приходила прабабуся. Вона нас дуже любила і допомагала мамі, коли та складала іспити. Ми мали багато іграшок. Одну з найулюбленіших – квіточку, яка все за нами повторювала й пісні співала, подарував дідусь. Він часто тішив нас різними іграшками. У нашому домі жив чорний кіт. Мамин улюбленець, Масік. Щоправда, відколи ми навчилися його наздоганяти, він рідко приходив із вулиці. Поїсть, перепочине і гайда назад. Мабуть, наші обійми йому не дуже подобалися. А ось до великої вівчарки, Айдара, нам взагалі було зась. Відколи нас не стало, тваринки живуть у родичів. У день, коли бомби впали на наш будинок, ми всі були вдома, крім дідуся, він був на роботі. Врятувалися тільки тваринки, які тепер живуть у родичів. А дідусь за нами дуже сумує. Тепер він знаходить сенс жити далі в допомозі іншим людям.

Вічна пам’ять маленьким янголяткам!

За матеріалами  Платформа пам’яті “Меморіал”