«Не було, немає і бути не може»: як Валуєвський циркуляр намагався позбавити українців мови
На перший погляд, Валуєвський циркуляр не забороняв українське слово повністю, адже художню літературу ще дозволяли видавати. Натомість цензори мали зупинити публікацію релігійних, навчальних та науково-популярних книг. Імперія дозволяла писати українською пісні, вірші й оповідання, але категорично забороняла навчати нею дітей, читати Святе Письмо чи поширювати знання серед народу. Мову намагалися залишити декоративним «селянським наріччям».
Для імперської влади питання мови від самого початку було політичним. Освіта українською могла зміцнити національну свідомість, а усвідомлення окремішності мови — призвести до вимог культурної та політичної автономії. Після польського повстання 1863 року російська влада стала ще підозріліше ставитися до будь-яких національних рухів. Українське культурне відродження подавали як «польську інтригу» та прояв сепаратизму, хоча воно мало власне коріння.
У підросійській Україні протягом наступного десятиліття після появи циркуляра цензура пропустила лічені одиниці українських видань. Видавничий і культурний центр українського слова поступово перемістився до Галичини, де російські заборони не діяли.
У Валуєвському циркулярі легко впізнати механізм, який росія використовує й сьогодні: спочатку заперечити існування окремого українського народу, потім назвати українську ідентичність «чужим проєктом», а далі — нищити освіту, культуру й доступ до інформації.
Читати також