Іосіф Хаджікіріякос: “Коли ви знаєте, хто ви є – ви обираєте, куди ви хочете йти”
Іосіф Хаджікіріякос – та сама людина, яку помітиш і чий магнетизм відчуєш, навіть якщо він не скаже ані слова. Кіпріот з опен майнд і європейською освітою, дослідник культурних процесів, доктор філософії, комунікатор, котрий легко об’єднує людей для створення чогось більшого, ніж було доти. Іосіф є директором Larnaka Archives – Phivos Stavrides і куратором проєкту Lefkart, що вже шість років розповідає кіпрським школярам про традиційне мистецтво Лефкари.
Врешті цього року Іосіф гостинно відкрив двері свого проєкту для українських дітей з Ларнаки та Лімасолу, і вже цієї суботи в центрі Обійми проведе воркшоп для учасників проєкту. Також Іосіф Хаджікіріякос читає лекції на тему мистецтва, працює над створенням нового музею ларнакської фортеці.
Ми зустрілися поговорити про Ларнаку, як мультикультурне місто, про те, чим може привабити українська культура та про те, навіщо треба захищати культуру взагалі.
Іосіфе, ви навчалися в Італії, досліджували мистецтво, його теорію й історію, тож, цікаво запитати про ваш погляд на розвиток міста з цього боку. Всі говорять про те, що Ларнака стрімко розвивається, але важливо, що мається на увазі не тільки будівництво, економіка, територія, а й культурне життя, розвиток креативного сектору. Як ви бачите ці процеси?
– Ларнака дійсно активно розвивається, і це відбувається з двох причин. Ми не маємо великих економічних потужностей, але місто зосереджено на людях. Не на чисельності, а на добробуті повсякденного життя. Ми бачили, що десь останні п’ять років муніципалітет розробляє рішення, виходячи з людських потреб мешканців міста. Люди є центром, і економічне зростання, зрештою, може допомогти людям, а не лише самому місту.
І другий, можливо, найважливіший факт, що зараз відбувається в Ларнаці, – це просування міста як кандидата на звання культурної столиці Європи у 2030 році. Ця ініціатива також вийшла від муніципалітету Ларнаки і вже згуртувала спільноту людей, пов’язаних із культурою в найширшому розумінні. Мова йде про створення нового способу мислення, способу життя, що базуються на культурній діяльності. Тож, я вважаю, що це найважливіша, найактуальніша акція, яка зараз відбувається в Ларнаці щодо культури, яка впливатиме на всі сфери життя.
У Ларнаці дуже легко співіснує древнє й сучасне. Якщо говорити про гучні проєкти, то Larnaca Biennale, наприклад, – це про сьогодення та про майбутнє. Ви ж робите проект Lefkart, що базується на традиційній культурі, але також шукає нові сенси, нове бачення. Яке мистецтво вам більше до душі – сучасне чи традиційне?
– Культура, як і решта людської історії, складається не з крапок. Це лінія, а не крапки. Або краще сказати – це крапки, що утворюють лінію. Отже, сучасне – це, фактично, еволюція минулого. Якщо ви розрізаєте лінію, ви перериваєте безперервність. Отже, ви створюєте не локальне, традиційне мистецтво, а щось нове, що просто зараз є в атмосфері. Це нормально, я особисто вважаю, що еволюція важливіша за так званий партеногенез, коли щось починається взагалі з нічого.
Еволюція також є свого роду обов’язковою процедурою для заземлення. Ви повинні знати, хто ви є, щоб сказати іншим, хто ви є. Ким є ти в цілому, а це означає, ким є ти, твої батьки, діди, бабусі та предки – усі разом. Кожен з нас є вершиною піраміди. Щоб зрозуміти важливість цього моменту, потрібно зрозуміти важливість піраміди.
Коли знаєш власну історію, історію своєї родини, це дає більше сил рухатися в майбутнє?
– Можливо, це працює і навпаки. Я маю на увазі, що минуле не завжди краще за теперішнє. Є чорні сторінки в історії кожної родини. Також в історії кожного народу, держави. Минуле не завжди краще.
А Ви знаєте своє сімейне древо? Досліджували історію предків?
– Так, звичайно. У сімейних древах не всі яблука хороші. Це нормально! Це баланс. Не важливо бути минулим. Не важливо бути світлим. Важливо знати, хто ти є. Коли ви знаєте, хто ви є, ви можете вирішити, куди ви хочете йти.
І зраз у світі змін, переселень, багато людей намагається знайти питання на ці відповіді. Культура нагадує нам, хто ми. І життєво необхідним стає демонструвати свою культуру в тому місті, куди привів шлях. Ларнака, Кіпр нормально це сприймають. Ларнака мультикультурна? Які плюси має країна і місто від проникнення інших культур?
– Неможливо уявити Ларнаку без мультикультурного суспільства. Ларнака була створена з самого початку, тобто 4500 років тому, як мультикультурний центр. Це частина ДНК нашого міста. Ми не можемо існувати без інших, які приходять, змішуються і, зрештою, стають частиною Ларнаки. У містах немає чистоти ДНК, особливо в Ларнаці, яка з самого початку була портом. Отже, це було місце, де люди, які приїхали звідусіль, могли заснувати нове життя.
Святий Лазар — житель Палестини, біженець, котрий приїхав на Кіпр, щоб вижити, тому що його намагалися вбити. Так розповідають літописи. Він приїхав до стародавнього міста ніким. Але він став першим єпископом, християнським єпископом Кіпру, а не тільки Ларнаки. І він є покровителем Ларнаки.
То у проєкті Lefkart, який ви робите спільно з Культурним фондом Ларнаки, ви досліджує, що прийшло на Кіпр звідкись і стало чимось вагомим?
– Lefkart — це як синтез, як синонім того, що ми сказали раніше. Мистецтво лефкарської вишивки сягає корінням в італійський Ренесанс. У 15 столітті це мистецтво прийшло з Венеції на Кіпр. І що неймовірно, це мистецтво зберігалося абсолютно без змін більше 500 років у цій специфічній частині острова, яка включає Лефкару та села навколо.
Це емблема кіпріотів, один з орнаментів кіпрської культури (восьмикутна зірка. – Авт). Є речі, вбудовані в культуру острова. Вони стали вбудованими.
Наш проєкт створений для того, щоб донести до молодих поколінь історію цього мистецтва та структуру цих артефактів. І ми попросили дітей створити нові витвори мистецтва. Ми їх не вчимо вишивати. Ми інформуємо їх про історію та структуру і просимо створити щось, що, на їхню думку, буде приємним чи корисним для них. Ми намагаємося продовжити історичну лінію традиції Лефкари, що існує вже пів тисячоліття. Ми хочемо продовжити її сьогодні. Тому що просто повторення не є еволюцією.
Еволюція — це ніби гарантія того, що життя триває?
– Немає життя без еволюції. На цій планеті, і я думаю, що на більшості небесних тіл те, що є, але що не розвивається, – мертве. І більшість тіл, навіть коли вони мертві, вони розвиваються. Отже, немає життя без еволюції. Якщо ми намагаємося зберегти традицію і продовжуємо, вдаючись лише до повторення, то це означає, що ми зупиняємо життя. А ми не можемо цього зробити.
Участь українських дітей в Lefkart VII – це теж своєрідна еволюція?
– Завдяки присутності українських учасників у проєкті, ми розширюємо перспективу місцевих студентів, щоб зрозуміти, наскільки важливим є діалог, творчий, динамічний діалог між культурами. І, зрештою, культури, які ми вважаємо різними, вони мають багато спільних моментів, спільних елементів, як у випадку з вишивками України та вишивками Кіпру. Також ми поділимося нашим досвідом створення безперервності у сьогоденні.
Іосіфе, також ви з кіпрської сторони підняли тему створення гіду Василя Григоровича-Барського. І потім відбулася зустріч в центрі Обійми за участі українського Посольства, Sushko Foundation, Larnaca Tourism Board та Інституту Кіпру. На вашу думку таке об’єднання може дати хороший результат?
– Я думаю, що це найкраще, з чого ми можемо почати. Тому що Барський був об’єднуючою ланкою між українським народом і Кіпром. Він був видатною постаттю 18 століття, інтелектуалом, який відвідав серед багатьох інших країн також і Кіпр. Він писав про Кіпр, і тому ми знаємо багато подробиць про наш острів саме з його слів.
І доцільно попросити його з’єднати нас зараз, з’єднати місцевих жителів з українським народом, який живе на Кіпрі, а також з українським народом, який відвідує Кіпр. І, зрештою, об’єднати з усіма, хто відвідує наш острів. Бо Барський був мандрівником. А мандрівники зазвичай запитують інформацію в інших мандрівників.
Діалог між Григоровичем-Барським і туристами та відвідувачами його маршруту?
– Ми можемо пропонувати, ми можемо ділитися досвідом Василя Барського, допомогти сучасним людям побачити речі його очима, а також порівняти його погляд із баченням сучасних мандрівників. Увага до деталей, так само, як і краса, в очах того, хто дивиться. Якщо ви порівнюєте своє бачення із баченням когось іншого – це дуже творчо. Ви чогось навчитеся, і інша людина також чогось навчиться.
Іосіфе, а що ще в Україні, в українській культурі може бути вам цікавим? Яка частина мистецтва? Музика? Фольклор? Для Вас особисто.
– Культура – це те, що ви не можете розділити, як торт на тарілці. Ви можете побачити частину. Ви можете дізнатися більше про певну територію. Але є ось це щось, ця сфера. Щось цілісне і масивне. Я хотів би дізнатися не про якесь конкретне мистецтво чи ремесло України. Я хотів би особисто пізнати деякі аспекти української культури, такі як відносини, історичні відносини, які формують українську культуру між впливами Заходу та Сходу. Бо Україна – це ніби ворота між Сходом і Заходом.
Україна мала різні назви. Частини України входили до складу різних держав, але культурна територія України була завжди. Отже, як ці різні впливи, наприклад, Австрії, Польщі, Росії були прийняті та змішані в цьому культурному просторі, що ми називаємо Україною.
Зберігати культуру на острові й на материку – у чому відмінність?
Континентальні країни не завжди мають фізичні кордони. Кіпр – це острів. Одна справа, що це острів, чітко обмежений морем. А такі місця, як Україна, як Білорусь, як Угорщина, Австрія, Польща, Німеччина, Чехія – це завжди трансформація. Вони не мають однакової форми. У 20 столітті вони принаймні раз чи двічі змінювали свою форму. Мінімум. І вони все ще змінюються. І це майбутнє всіх країн. Ми не можемо це зупинити. Це частина еволюції. Ці форми змінюються. Але культуру неможливо змінити політичним рішенням. Політики можуть вирішити перенести лінію кордону з цієї точки в іншу за один день. Але культура людей, які живуть у цій місцевості, не може змінюватися з дня на день.
Культура – це щось сакральне. Це як релігія. Це щось важливе для людей. Це їхня мова, віра, манера одягатися, говорити, спосіб життя, музика, яку вони слухають, їхні традиції, спосіб говорити, спосіб танцювати. Їжа, врешті-решт. Усе це і є життя. Культура – це життя. Неможливо змінити це тільки тому, що ми змінили назву нашої країни. Чи тому, що у нас вторгнення, чи тому, що у нас війна.
Завжди цікавий приклад вірмен, євреїв, які є носіями своїх культур, де б вони не були. І це важливіше за географічний регіон, де вони живуть.
Так. Вони живуть у своїй культурі та експортують свою культуру. Це важливо. Решта – деталі. Я не маю на увазі культуру, як культурно-мистецькі заходи. Я вже не кажу про живопис, музику, танці. Ні, я про культуру, я про повну дію творення та буття народів.
І ми маємо захищати, на мій погляд, культуру більше, ніж держави. Держави, на жаль, не вважають культуру важливою справою. І це ми знаємо з річних бюджетів, які вони виділяють на культуру. Я не кажу про одну державу. Я говорю взагалі. У всіх країнах, більш-менш, частка державного бюджету на культуру дуже мала. Вони більше інвестують в інші речі, які не такі важливі. Але якщо вийняти культуру з тарілки, то все зникає. Зникає причина бути. Культура — найпотужніша зброя. Але держави в це не інвестують.
Олена Ендрюс-Скаліодес