Марія Примаченко – творчий шлях
“От якби зібрати з усієї України народних майстрів, що за дива витворили б – цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей…” – мріяла художниця.
У творчості Марії простежуються 4 основні напрями: звірі, птахи, квіти (рослини) і побут.
Звірі, певно, найвпізнаваніші з усіх образів Марії Примаченко. Вони яскраві, фантастичні, дивовижні. Їх не існує в природі, вони – діти уяви, народжені зі снів та мрій.
Цей звір прибіг із гір,
Цікаво, що Марії Примаченко “оберігали” від походів в зоопарк, щоб це не вплинуло на її бачення звірів. Щобільше, навіть друзів просили, не водити її до зоопарку. Єдиний, з ким вона майже погодилась піти до зоопарку – Сергій Параджанов.
Павич та крокодил, 1937, WikiArt
Примаченківська «звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів у мистецтві. Сюжетні твори мисткині — за усієї їхньої самобутності — мають певну спільність з народними картинками.
Зелений слон,
Леви на картинах Марії Примаченко — то особлива любов.
За кольоровою гривою, часто усипаною квітами — неймовірна внутрішня сила та добре серце.
Художниця асоціювала себе саме з цим звіром.
Лев зламав дуба,
Бик — частий гість українських народних казок, що їх зазвичай бабусі розповідали онукам. Це не завжди був наївний «солом’яний бичок», часто – хитрий та агресивний, але тільки стосовно негідників.
Дикий бик і ворон – це тварини-друзі, 1983, WikiArt
Марія не уявляла життя без квітів. У неї був найкращий сад, за яким вона сама доглядала. Зрізані квіти Марія не любила, казала, “квітка має жити й жити”, тож дарувала намальовані.
Дарую тобі, Києве, поліські квіти і ясне сонце,
Квіти в роботах Марії Примаченко — це майже завжди своєрідна листівка-зізнання. Вона дарувала намальовані букети хліборобам, молодятам, захисникам та навіть космонавтам.
Дорогі космонавти, дарую вам червоні маки, 1983, WikiArt
Ця квітчаста присвята як ніщо інше показує, наскільки важливою була для художниці можливість висловити прихильність та вдячність. Навіть квіти в роботах художниці часто фантазійні, химерні. Та була одна, яку Марія завжди промальовувала детально, реалістично. Це – сонях. Вона казала, що це “квітка життя”.
Дарую українську паляницю всім людям на землі,
Птахи часто в композиціях поєднувались з квітами. Нерідко зображались саме парами – символ любові й водночас свободи.
Сині птахи у квітках, 1983, WikiArt
Крила птахів теж прикрашені різними орнаментами, вони – вісники гарних новин та весни.
Голубка распустила крила, хоче на землі мира, 1982, WikiArt
Часті герої побутових картин – чоловік та жінка. Цікаво, що Марія не стільки романтизує їхні стосунки, скільки іронізує.
Ой, не знає чоловік, як жонці годити, 1978, WikiArt
У цих сюжетах присутній гумор, тут чимало деталей українського побуту, традицій, обрядів, звичок.
Біля криниці, 1969, WikiArt
Та цим її сюжети точно не обмежуються. Мається на увазі серія, присвячену небезпеці ядерної зброї, Чорнобильській катастрофі. Як мисткиня, Марія Примаченко не могла бути осторонь важливих подій. Вона їх осмислювала, виражала свою позицію в картинах. В неї дуже потужна серія проти використання ядерної зброї. Цей цикл має назву “Атомна війна, будь проклята вона”
Атомна війна, будь проклята вона, 1978, WikiArt
– Чому на ваших картинах немає людей? – якось поцікавилися в художниці.
– Як це нема? Вони і є люди…
– Де ж там люди?
– Люди там завжди є. Це – я…
Примаченко-поетка реалізує себе у власних підписах до картин. Її образи завжди пов’язані з естетичними і морально-етичними настановами народу, з його мовним багатством. Звідси та дивовижна синхронність художнього образу і віршованих приймаченківських підписів-примовок. Підписи ці легко запам’ятовуються, неначе вкарбовуються у пам’ять, наприклад: «Три буслики у горосі живуть у нас і досі».
Є у Примаченко композиції, що безпосередньо наслідують народну картинку з обов’язковими, часто римованими її підписами: «Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб».
Деякі її вірші-примовки, що супроводжували роботи, експоновані на персональній виставці Марії Примаченко 1973 року:
- Хитра лисиця ведмедику каже: «Їж кукурудзу — поправишся», — а собі курочку несе та медок п’є; в ній сила є;
- Сорока каже: «Чі-чі-чі! Ой де ж нам спати?» — На печі. — Що ж нам пити? — Горілочку, бо приїхали по дівочку;
- Журяться рябушки: «А вже скоро зима, а в нас хати нема». Обізвався зайчик: «А я зими не боюся, у снігу сховаюся». З Новим роком, з новою весною, з новим щастям, усі люди на Землі»;
- Зустрічаються у Примаченко і стислі примовки: «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Собачка Ада не боїться гада», «Ворон дві баби мав — обох обнімав», «Веснянки-роговички — веселії птички» тощо.
Дві синички, дві сестрички ходять по травичці, 1982, WikiArt
Марія Оксентіївна була людиною надзвичайно вразливою, вона слухала радіо, дивилася телевізор, всотувала у себе безліч інформації.
Українські доярочки-шахтарочки, 1970, WikiArt
І все ж зберігалося в неї прекрасне дитяче вміння сприймати життя як вічну казку. Примаченко любить зображувати казки.
Дружба журавля з лисицею, 1979, WikiArt
Твори Марії Примаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя.
На чужий коровай очі не поривай, 1983, WikiArt
Роботи Марії зачаровують неймовірно доброю фантазією, точним, своєрідним колоритом і таємничою майстерністю. Як у наповненому кризами і війнами ХХ столітті художниця знайшла стільки яскравих фарб? Чуттєві й невимушені, її картини – це самовираження підсвідомого, обрамлене в дитячу форму, яка ніколи в її творчості не була покинутою. Вона надихалася вишивками і довкіллям, вона була селянкою, яка обожнювала Україну та ніколи не покидала рідний дім.
Цвіте Україна, 1979, WikiArt
За роки натхненної праці класик сучасного українського народного малярства Марія Примаченко створила сотні художніх робіт, які сьогодні оцінюють у десятки тисяч доларів. До того ж вона створила власний напрямок, свою школу-студію оригінального декоративного малюнка, в яку запрошувала талановитих дітей з рідної Болотні. Як писав журналіст Юрій Ростов, останні роки свого довгого життя Марія Оксентіївна “в хустці, насунутій на лоб, і зеленій в’язаній кофті сиділа на розкладеному біля печі дивані, накривала хворі ноги ковдрою, і спостерігала за життям, яке відбувалось у хаті” і, можливо, навіть не підозрювала, який величезний внесок вона зробила в українську культуру.
За матеріалами Фонду родини Марії Примаченко
Теги: Марія Примаченко