“Рано чи пізно, їм за все прийдеться відповідати!”
24 лютого під час заходу Посольства України в Республіці Кіпр до четвертих роковин повномасштабного вторгнення говорили про досвід, який не стирається з пам’яті. У Муніципальному театрі Строволосу відбулася зустріч із українцями, які пройшли через російський полон і окупацію. Серед спікерів — звільнений ексмер Херсона Володимир Миколаєнко та журналіст УНІАН Дмитро Хілюк.
У продовження розмови про відповідальність і документування злочинів журналістка ukrcy.news Юлія Вертова записала інтерв’ю з правником Андрієм Яроменком — людиною, яка пережила місяць окупації на Київщині.
Сьогодні Андрій представляє громадську організацію UA Experts і займається фіксацією злочинів росії. Його свідчення стали частиною кримінального провадження та доказової бази, що має слугувати встановленню юридичної відповідальності.
З Андрієм Яроменко, представником громадської організації UA Experts, ми познайомились під час перебування на Кіпрі делегації українських студентів-міжнародників. Куратор майбутніх дипломатів, професійний юрист та адвокат, разом з командою UA Experts Андрій займається документуванням різних форм насильства з боку росії – деякі з них, на жаль, сьогодні не вважаються воєнним злочином. В перші дні повномасштабного вторгнення Андрій разом із родиною сам опинився в окупації, де протягом місяця чинив опір знущанням російських військових.
Поки я налаштовую мікрофони, Андрій раптом каже:
– Ви знаєте, після періоду окупації я повністю закрився, майже півроку взагалі ні з ким не спілкувався, нікому нічого не розказував, сидів вдома – в прямому сенсі. Я тоді не спав цілодобово – майже рік не спав. А якщо вдавалося заснути – бачив у сні те, що там відбувалось. Таблетки не допомагали, я їх пачками пив. А потім зрозумів, що неможливо просто сидіти і без кінця про це думати. Через півроку погодився на інтерв’ю для New York Times, бо нам потрібно ділитися своїм досвідом – навіть, якщо воно так болить. Ось, бачите? Знову руки тримтять…
– Де Вас застала повномасштабна війна?
– В Києві, вдома, в своїй квартирі. Це був четвер. З третьої до п’ятої ранку почали прилітати перші ракети, і люди стали збиратися й виїжджати. В магазинах залишилися якісь снеки та чіпси – нормальної їжи не було. Проте ми не одразу поїхали з Києва – такого страху, щоб кудись тікати, не відчували, але всі вже розуміли, що відбувається. Через декілька днів ми з родиною брата (в них двоє діток) вирушили до тата – в село Перемога, 60 кілометрів від Києва, за Броварами. Дороги були пусті, на блокпостах стояли наші військові, але ніхто не попереджав, куди можна їхати, а куди – ні. Ми думали, що повернемось за кілька днів.
На третій день в село заїхали танки – двісті одиниць, як потім з’ясувалося! Вони прямували з Чернігова – я був здивований, що так швидко доїхали, бо це ж не автівки – танки! В нашому домі, за кілометр від центральної дороги, було чутно, як гуде техніка. Ми стояли на вулиці, діти гралися – маленькій було три рочки, старшій – шість на той час. І тут вони – в формі, в касках, з автоматами – заходять до нас у двір. Буряти, монголи– така “солянка”. Почали розпитувати: хто ви, що ви, що тут робите?
І безпосередньо відразу почали здійснювати огляд. Дітей та жінок (дружину брата та нашу тітку) закрили в кухні з військовим, а нас на вулиці роздягли – а було холодно, це ж лютий! Щоб ви розуміли, все було примусово: “Роздягайтесь, або ми вас тут вб’ємо. І ваших дітей теж – щоб ви не плодилися”. Прямо так і казали. Для них ми були просто “м’ясо“.
– Що вони шукали?
– Мабуть, татуювання чи якусь свастику, бо в них теза була, що тут всі нацисти. Які нацисти? Звичайні люди, живемо. Раптом діти та жінки почали кричати з кухні, ми рванули туди, а вони нас прикладами автоматів відганяли – били куди попало, лаялись, погрожували. Але що ті погрози, коли свої кричать! Озброєний чоловік “оглядає” жінок – для нас це було неприпустимо. Ми тоді не думали про безпеку: відчинили ті двері. Слава Богу, обійшлося. Це була перша стадія.
Під вечір танки заїхали під кожну хату – тільки у нас на дворі їх стояло п’ять. Техніку ховали за нашими будинками – ми для них були як живий щит. І постійно різні люди: одні приходять, інші уходять, і одне й те саме з нами роблять: роздягають і оглядають. Незрозуміло, чи вони між собою не спілкувалися, чи взагалі якийсь хаос був.
З ранку почалися обстріли: хто куди стріляв – незрозуміло, й ми побігли в підвал, бо такі прильоти жахливі були, що земля рухалася. Вони самі теж ховалися в іншому погрібі. Але вийти з підвалу ми вже не могли – не випускали навіть в туалет, а з нами були діти. Це був звичайний сільський погріб, два на три метри, там не можна навіть у повний зріст встати. На дворі мороз, в погрібі холодно й сиро, конденсат капає на голову, важко дихати. А вони – чи то лякали нас, чи розвлікалися: двері відкривають і зі словами “Ми вас зараз вб’ємо” кидають щось, схоже на гранату – мабуть, учбову: дим, сльози, діти плачуть, всі кашлюють. А кого лякати? Дітей та жінок? Ми ж не військові.
– Це який був день?
– 28 лютого. В мене якраз був день народження, який я при обстрілах в підвалі провів. В прямому сенсі “день народження“. Напевно, на все життя запам’яталося.
– Скільки часу так пройшло?
– Годин 14 точно, може більше. Тоді було незрозуміло, чи то день, чи ніч – відчуття, що ти поки живий – і все. Потім з підвалу нас вивели, але в дім не пустили – вигнали до сусіда, самі лишилися в нашому будинку, бо там було газове опалення, а літня хата сусіда зовсім не опалювалась. Нас там зібралось 22 людини: наша родина, сусіди, сім’я з немовлятом-грудничком. В домі – кухня й кімната, одна кровать, на яку ми поклали дітей, а самі на підлозі лягли, на бетоні. Потім вже якісь доски принесли – але це вже пізніше, коли нас почали по одному в туалет випускати. Але знову – як випускали? Зі знущаннями. З тобою йде військовий з автоматом, заводить за хату, хоча у нас був нормальний туалет в будинку, і поки ти робиш свої справи, він стоїть біля тебе – просто поруч – і дивиться. І неважливо, чи це жінка, чи чоловік. Вибачте, але це якась патологія – я не знаю, як це ще назвати.
– Як ви трималися? Вас чимось годували?
– Яке там! В перші дні забрали всю їжу – спочатку те, що не треба було готувати, а потім і взагалі все, що знайшли. Військових було стільки, що запасів села не вистачало на всіх. А що їли ми? Залишки картоплі й сусідові “закрутки” – помідори, огірки. Оце все, що було. В першу чергу, годували дітей – самі їли потроху, економили, бо розуміли, що їжи мало.
– В яких умовах ви жили?
– Будинок був без опалення. На вулиці мінус 25. Одяг та взуття, теплі куртки, шкарпетки в нас теж позабирали – бо вони ж в рваних кросівках приїхали – мерзли. Нас залишили в холоді босими й майже голими.
Двері не можна було зачиняти. Спати не давали. Кожну ніч по декілька разів заходили різні люди – і знову обшуки, погрози, побиття. “Ви ще живі? Та це ненадовго!” Я не знаю, чому таке відношення до мирних мешканців – на війні ж, напевно, теж якісь правила повинні бути. А коли перед озброєним солдатом стоїть маленька заплакана дитина, а він їй: “Не плач, сонечко, бо я тебе зараз вб’ю – і ти перестанеш плакати”. Ви розумієте, що це просто якась дикість – навіть гірше, бо в диких людей була людяність. Навіть звіри краще одне до одного відносяться, ніж вони.
Коли в селі відключили світло та газ, вони примусили нас носити воду, рубити дрова, рити окопи. Навіть дітей заставляли на них працювати. Ми кажемо: “Соні всього три рочки, як вона може воду носити?” А у відповідь: “То може її краще вбити? Навіщо вона така, якщо взагалі нічого не може?”
– Люди, що були в окупації, розповідали жахливі речі про випадки згвалтування. Ви про таке чули?
– Ми це майже бачили. З нами була донька сусіда, доросла 16-річна дівчина. А вони ж позабирали в селі весь алкоголь, і коли були п’яні (а це 24 на 7), їх ніщо не стримувало. Однієї ночі вони зайшли до нас і знову почали бити, погрожувати, а цю дівчину силою забрали з кімнати в кухню й двері зачинили. І почалось. Вона кричить, батько до неї рветься – тоді ми вже всі разом давай ті двері вибивати. Врятували її. А що нас врятувало – так це те, що на галас зайшов їхній командир: “Що ви тут робите? Пішли вон!” Напевно, хтось з нас – чи ми всі – народилися в сорочці, тому що за інших обставин нас би просто застрелили. Буряти – страшні люди. І таке було в кожній хаті: хто вижив – ділилися, розповідали.
– Були відомі випадки фізичної розправи щодо чоловіків: їх забирали й вони більше не поверталися.
– Так. В нас в селі дуже багато було вбитих. В Центральниому парку розстрілювали молодих хлопців, а їхнім батькам не дозволяли навіть тіла забрати, щоб поховати – і мертві люди там по місяцю лежали. Катували людей в підвалах: різали, по статєвих органах били електричним струмом 220В, при цьому в селі тоді світла вже не було, але вони привозили з собою генератори, щоб підтримувати зв’язок – і їх використовували для тортур. І в підвалах багато находили вбитих. У нас на центральній вулиці був склад будматеріалів, його підвальне приміщення – метрів 20 на 30 – було повністю трупами завалено. Але ми тоді ще цього не знали. Треба було якось виживати.
Так пройшов майже місяць. В той час почала змінюватись ситуація на фронті. Вони ж постійно проривалися на Київ, але в них нічого не виходило. Мости були взорвані. Вони намагалися танками йти через болота, але наші з джавелинів їх накривали, і вони поверталися назад – дуже злі, багато їхніх повбивало. Тіла своїх вони навіть не забирали – трупи лежали в ямі у нас на городі. Їжа в них теж закінчувалась. І пальне. І агресія зростала: якщо раніше то були знущання, то тепер – тортури. Дуже жахливі були останні дні.
А потім в нас захворіли діти – більше тижня трималась температура 40, а в нас не було нічого – всі ліки, навіть дитячі, забрали. І ми вирішили звідти тікати на автомобілях – двома машинами, сусід на третій (на щастя, пальне в нас було й машини наші вціліли). Люди казали, що це неможливо – автівки розстрілювали на місці, гинули цілі родини – й про це є офіційні дані. Але треба було рятувати дітей. Тут уже ми діяли на свій страх і ризик – точніше, страху не було – тільки дії. Напевно, якийсь адреналін керував нами.
Звичайні дороги використовувати було небезпечно, але ми добре знали своє село й куди їхати. На виїзді зібралась колона приблизно з десяти автівок. Ми зраділи, що ми не одні – але тоді ще не знали, що чекало на нас попереду…
– Що було найстрашнішим?
– Коли перетинали центральну вулицю, по нас почали стріляти з автомату – спочатку в повітря, а потім по машинах – по кришах, по вікнах. Але реакція у нас була моментальна – всі, як по команді, пригнулися. Стекла летять, а ми – цілі. Неймовірне відчуття.
А потім на іншій вулиці нам перекрили дорогу танком – дуло на колону направили, й видно було, як в нас ціляться, й чути, як заряджають – ми тоді взагалі з машин повискакували – врозсипну – і ті, хто за нами, й ті, хто перед нами. Прямо на землю попадали – в сніг, в грязь. Але вистрілу не було. Ми тоді швидко в машину, й почали розвертатися назад. Діяли інстинктивно. Чи інтуитивно. Ніяких думок не було – ні злості, ні страху. Може це психіка так працювала.
Частина колони – машин п’ять – від нас відірвалася, а ми трохи відстали – і це теж, напевно, зберігло нам життя. Машини зникли за пагорбом – як раптом пролунав страшний вибух і повалив чорний дим – ми піднялися на гору і зрозуміли, що половину нашої колони розстріляли просто на наших очах. Жахливо. Немов дивишся якийсь страшний фільм про війну – але все відбувається насправді.
Ми тоді зупинилися, і час зупинився разом з нами – все уповільнилось. Може хвилину це тривало, може більше. Мабуть, спрацьовує захисна реакція. Якісь сенсори відключаються, а відчуття – блокуються. А потім, коли ми прийшли до тями, я назад на дітей озирнувся – старша племінниця Настя, вона більш емоційна, голосить, а молодша Соня – ковтає сльози, хреститься й молитву читає: “Господи, поможи!” Це так бабуся покійна її навчила, до церкви водила в нашому селі. І коли я згадую те, як вона, трирічна, молилась тоді за нас всіх – “Господи, поможи!” – це просто до сліз.
А далі… Вперед їхати було не можна – розстріляють, назад вертатися теж – вб’ють. І ми поїхали в інший бік, в нікуди. Добре, що земля підмерзла, ми прямували через поля – кілометрів сто, навпростець. Зима врятувала нам життя! Пулі свистять, а ми не зупиняємось. Якось дістались до Баришівки, всі мости на нашому шляху були взорвані, але попереду вже були наші блокпости. Ми так зраділи! Люди плакали. Але з нашої колони вижило менше половини. Ввечері в’їхали в Київ. Було пусто – ні машин, ні людей, навіть собаки не бігали. Апокаліпсис… Кажуть, час притупляє відчуття. Але забути це неможливо.
– Світова спільнота сьогодні не визнає, що просто зараз з боку росії відбувається геноцид українського народу. А ви як думаєте?
– Питання про геноцид я вважаю цілком доречним, й те, що вони робили в окупації, й те, що вони роблять кожного дня, – тому підтверждення. В них постійно звучить ця теза – знищення кожного українця, в загальному сенсі, як нації. До речі, в окупації ми з ними розмовляли виключно українською – хоча нас за це ще більше били, бо їм це дуже сильно не подобалось. Але це наша рідна мова, і в цьому, на мій погляд, теж проявляється стійкість українців. Це показник відваги й відданості.
– Кажуть, що людина пристосовується і звикає до всього. Ви згодні?
– На жаль це, напевно, так – бо діє інстинкт самозбереження, як у природі. Пристосовуєшся, виживаєш. Але ти знаєш, заради чого ти це робиш. Я вірю в наше прекрасне майбутнє. Українці – європейська нація. Але нам потрібний час.
– Про що мрієте сьогодні?
– Мрія моя доволі банальна… Я нікуди не планую і не планував виїжджати. Я хочу жити вдома, в своїй державі – працювати, розвиватися – просто жити, розумієте? Щоб був мир і спокій в країні, щоб було тепло в домах. Ми живемсо в XXI столітті – а бажаємо звичайних і дуже простих речей.
– Люди, які сьогодні залишились на окупованих територіях – вони ж й досі переживають те, що пережили ви!
– Саме так. Побої, знущання, погрози. Хіба можна це назвати нормальним життям? А багато хто й досі не вірить, що таке відбувається. Саме тому нам потрібно фіксувати факти, зберігати й доводити до відома, не замовчувати. Це як кримінальна справа – вона ж не слухається за місяць чи два. Це довгий процес. А в такому масштабі, що відбулося, це десятки років. Але нам це потрібно. Для історії. Для правди. Для справедливості – бо рано чи пізно, їм за все прийдеться відповідати.
P.S. Особи, які перебували в окупації та зазнали порушень своїх прав, можуть звернутися до органів досудового розслідування із заявою про кримінальне правопорушення.
Герой нашого інтерв’ю скористався цим правом: він особисто подав заяву до Служби безпеки України та був визнаний потерпілим у межах кримінального провадження.
Рішення щодо публічного оприлюднення пережитого кожна людина ухвалює самостійно. Водночас свідчення, надані у встановленому законом порядку, допомагають прожити біль, підтримують інших постраждалих, формують доказову базу та сприяють притягненню винних до відповідальності.