Хто вирішує, чи маєш ти право знати свою культуру?

5 Травня, 2026Інтерв'ю, Новини

Розмова про шістдесятників, ідентичність, еміграцію і право на власну спадщину

Далеко від дому питання “хто ти” раптом перестає бути абстрактним, а стає особистим. На Кіпрі цей запит на пізнання власної культури відчувається особливо гостро. Він не завжди проговорюється вголос, але проявляється в постійному пошуку: своїх людей, свого середовища, подій, де можна відчути зв’язок і єдність.

15 травня в Українському домі Пафосу відкривається інтерактивна виставка “Шістдесятники. Твій хід”. Проєкт виріс із осмислення тем ідентичності, втрати і повернення, про те, як формується відчуття “свого”. Чому багато хто відкриває українську культуру вже в дорослому віці і чому це відкриття часто стає переломним.

Авторки проєкту — культурологиня і стратегиня позиціонування брендів Катерина Шилова та сценаристка і наративна продюсерка Ольга Тодчук. Саме з їхніх обговорень і народилася ідея переосмислити досвід шістдесятників як точку опори для сьогоднішнього покоління.

Ми поговорили з Ольгою Тодчук — про те, як виникла ця ідея, чому досвід шістдесятників сьогодні звучить особливо гостро і як культура може стати внутрішньою опорою, коли змінюється все довкола.

— Як зʼявилася ідея виставки? Чому саме шістдесятники?

Я десь пів року носила ідею зробити на Кіпрі щось сенсове. У мене був дуже різноманітний досвід: соціальних телевізійних проєктів, документалок, подкасту з питань рівності, але мене тягнуло саме в тему культури і спадщини. А тоді я познайомилася з Катею, яка є культорологинею і працювала з київськими музеями. Вона розповіла, як багато цікавого матеріалу про шістдесятників є в архівах і запропонувала зробити виставку саме про це.

— Але чому вам захотілося розповісти історію шістдесятників зараз? Там є паралелі із сьогоденням?

Для мене тема шістдесятників довгий час була десь на фоні, як частина шкільної і університетської програми. Героїчні Стус, Костенко і Чорновіл — спеціальні люди, які були готові стати опором. Але коли я почала занурюватися, я зрозуміла, що це не так. Вони взагалі не обирали цього. Це були звичайні люди, часто працівники інститутів чи викладачі, мами й тата, які відкривали для себе свою культуру, самовиражалися, але зустрічали шалений опір системи. І тоді вони просто складали 2+2 і бачили, що радянська ідеологія бреше, несе загрозу, не дає тобі бути тим, ким ти є. І опинялися перед вибором: комфортно мовчати чи шукати справедливості.

І зараз відбувається дуже подібне. Такі ж неспеціальні і неготові люди відстоюють нашу ідентичність, так само щодня обираючи некомфорт і неспокій. І тому ця тема зараз така щемлива і актуальна. 

— Що саме буде на виставці? Ви привозите якісь експонати?

Ми не привозимо експонати з України, проте на виставці буде багато цифрових копій творів і рукописів, архівні матеріали, а також буде багато інтерактивів. Ми хочемо створити простір, де відвідувачі відчують як жило і творило те покоління.

Тут можна буде подрукувати на друкарській машинці самвидав, подивитися на різдвяну зірку, з якою митці ризиковано ходили колядувати під наглядом КДБ, постояти біля символічного памʼятника Шевченку, як колись стояли люди на підпільному літературному вечорі, власними руками скласти образ втраченого твору мистецтва. Подивитися на чернетки Стуса чи Симоненка, побачити, як вони вносили правки у власні вірші, шукали найвлучніше слово.

— Те, що виставка проходить саме на Кіпрі, робить її в чомусь особливою?

Для мене дуже важливо, що ми робимо це саме в діаспорі. Бо тут є величезний запит на зв’язок із власною культурою. В Україні теж робиться багато сильних проєктів, там доступ до цього всього ширший. А тут, за кордоном, для багатьох людей це питання буквально звучить так: як не втратити зв’язок із собою? І ми сподіваємося, що виставка стане місцем, де українці віднайдуть щось дуже важливе для себе. Хтось просто подивиться, а хтось зацікавиться глибше і прийде до нас на лекції, які, до речі, теж будуть частиною виставкової програми.

Ще коли ми обговорювали з Катею, чого хочемо від виставки, вона згадала про українських дітей, які ростуть в еміграції. Ми докладаємо чимало зусиль, щоб зберегти їхню ідентичність, але це дуже складно в іншому культурному та мовному середовищі. І вона хотіла створити місце, де її донька побачить, як дорослі захоплюються українською культурою, говорять про неї як про силу, красу, глибину і цінність.

І мені теж так хочеться, аби діти присвоїли цю спадщину, взяли її собі! Нещодавно ми з сином-підлітком подивилися документалку про станцію Академік Вернадський, а потім купили футболку з її зображенням. І він її всюди носить, я бачу, що він відчуває це частиною своєї історії. Я дуже хочу, аби українські діти, підлітки після відвідування нашої виставки відчули “це моє, і я цим пишаюся”. Щоб це стало частиною їхньої ідентичності, опорою, до якої можна повертатися все життя.

— А міжнародній спільноті, кіпріотам, виставка буде зрозуміла? Чи вона лише для українців?

Неодмінно буде! Кіпріоти, як і ми, знають що таке колонізація і поглинання національної культури. Тому їм має бути дуже близька ця тема. Інтерактивність виставки робить її цікавим і зрозумілим простором для людей різних культур. Ну і звісно, всі тексти будуть перекладені англійською і адаптовані, аби гості, які не володіють українською, все зрозуміли!

На Кіпрі, де ми бачимо дуже багато російських наративів, особливо важливо запрошувати на виставку місцевих жителів та людей інших культур. Адже як інакше спростувати наративи російської пропаганди про “другорядність” української культури, її “шароварність”? Ми ж покажемо її самобутність, масштаб і глибину. А також те, що це жива і сучасна культура, яку можна відчути, а не просто почитати про неї. 

У вас самих були якісь інсайти під час підготовки виставки? Відкрили для себе щось важливе?

У нас тут виявився різний бекграунд: Катя давно вивчала цю тему і багато знала про неї ще до початку нашої роботи, а я фактично відкривала її для себе з нуля. Тож для неї відкриттям радше стало те, які упередження і стереотипи досі існують довкола шістдесятників. А для мене ця тема взагалі перетворилася на низку особистих відкриттів.

Найсильніше мене зачепили історії про монументальне мистецтво, мозаїки. Художники робили їх на офіційне замовлення, оформлювали заводи, шахти, ресторани, школи. Більшість цих обʼєктів була на сході. А я, яка починала професійний шлях на Донецькому Обласному телебаченні, обʼїздила всі ці заводи і шахти, бачила ці мозаїки, але ніколи на них не дивилася. Мені здавалося що це радянщина і все. І тут я вивчаю матеріали і розумію, що в кожну мозаїку Горська, Зарецький, Зубченко, Синиця та інші вкладали національні мотиви, українську міфологію, традиційні символи і відсилки. Робили це так, аби цензура не помітила і прийняла обʼєкти. І як же мені захотілося роздивитися ці мозаїки знову! Проте зараз, на жаль, більшість із них на окупованих територіях. 

Ще в мене є дуже особиста історія про одну мозаїку Горської в Донецьку, але її я розповім на відкритті нашої виставки.

— В чому головний сенс виставки для вас? Що ви хочете, аби люди забрали з собою?

Я хочу, щоб наші відвідувачі відчули себе нащадками. Багато людей з України зараз проходять або щойно пройшли цей непростий шлях зміни мови і ідентичності. Я теж цей шлях проходжу. І коли ти відмовляєшся свідомо від мови, на якій ріс, від своїх дитячих книжок, фільмів, пісень, мови першого кохання, на цьому місці утворюється пустка. І туди дуже потрібно щось покласти. І я хочу, щоб на нашій виставці люди знайшли, що туди покласти. Відчули цей величезний спадок своїм, і він став для них внутрішньою опорою.

Ця виставка буде не лише про минуле, а й про нас сьогодні. Про ті самі питання, з якими ми досі живемо: ким ми є, що для нас важливо і де проходить наша межа. Про право самим визначати себе і не дозволяти це зробити за нас. І це запрошення — прийти, відчути і, можливо, вперше або по-новому зробити цю історію частиною себе.