Провина вцілілого та місія емігранта: як війна змінила українців у світі
Нещодавно Кіпр став місцем важливої духовної зустрічі – на острів з офіційним візитом прибув Владика Степан Сус. Він очолює Пастирсько-міграційний відділ УГКЦ, а отже його місія – зробити так, щоб кожен українець міг помолитись українською на різних континентах. Він призначає священиків у різних країнах, відкриває парафії та розбудовує українські громади.
Анна Радько зустрілася із владикою щоб поговорити про виклики українців у еміграції, роль Церкви у зціленні ран від війни, межу між праведним гнівом і руйнівною ненавистю.
Aнна: Владико, Ви були на Кіпрі в 2023-му, коли шок від війни ще був дуже гострим, але надії на швидке завершення – більш живими. Що Ви бачите в очах українців на Кіпрі сьогодні? Як змінився їхній внутрішній стан за цей час?
Владика Степан: Люди, на жаль, звикли до жорстоких обставин війни. З однієї сторони, – це негативна історія, коли біль та страждання стають буденністю. Але з іншої сторони – українці вже знають, що таке війна і як вона виглядає! Вони навчились функціонувати в цих умовах: більше не бояться їхати в Україну, бо вже знають, як зробити це безпечно.
Комунікація українців із домом також уже виглядає інакше. Виклики війни сприймаються по-іншому, і люди намагаються проживати їх правильно. Вони більше так сильно не піддаються психологічним та емоційним впливам і роблять все для того, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Це напевно частково і є показник стійкості.
Але війна також повинна буде закінчитися в нашому серці. Бо всі війни так чи інакше закінчуються, але наслідки – тривога, стрес і інші переживання ще довго живуть.
Анна: Після війни нас чекає колосальний виклик відбудови не лише міст, а й людських душ. Ми багато говоримо про психологічну допомогу ветеранам та цивільним. Але що таке духовна реабілітація? Як повернути здатність бачити світло людині, яка зазирнула в абсолютну темряву?
Владика Степан: Це складне завдання стоїть перед нами усіма, і це, напевно що, найважчий «фронт», масштаб якого ми навіть не усвідомлюємо. Бо війна ще триває. Жодна країна світу не мала досвіду реабілітації в умовах війни. А ми вже, всупереч усьому, розпочали зцілення ран. Але, на жаль, до тих, що перебувають на реабілітації, може прилетіти дрон або ракета, реабілітаційні центри часто є мішенями. Це велика трагедія, коли людина, що приїхала до мирного міста з надією на зцілення, попадає під обстріл і отримує новий стрес.
Окремим викликом для суспільства стане повернення з фронту військових. Будуть запитання: «Де ти був ці роки війни?», буде немало конфліктів, бо кожен буде перевіряти один одного на мужність.
Війна спонукає нас шукати ліки для зцілення ран вже сьогодні. А ці рани є і у військових, і у цивільних, і у дітей, і у підлітків.
Ми змушені вже шукати шляхи зцілення для усіх, хто цього потребує вже зараз. Я думаю, що підказкою є притча про милосердного самарянина (Лк. 10, 25-37) у Святому Письмі. В ній йдеться про те, як ніхто не зважав на побитого чоловіка, всі минали повз, але знайшовся той, хто зупинився. Він відклав свої справи, оглянув рани, завіз чоловіка до шпиталю і сказав лікарям: «Я мушу йти, а Ви зробіть все якнайкраще для нього. Якщо це коштуватиме дорожче, я доплачу на зворотному шляху». Це чудовий приклад милосердя та зцілення ран. Потрібно знаходити час для іншої людини. Ми всі повинні робити так, щоб кожен хто має рани війни, був почутим. Щоб він не був сам на сам.
Я переконаний, що більшість наших хлопців, повернувшись з фронту не захочуть, щоб хтось вникав в їхнє життя. Багато військових кажуть: «Я не хочу, щоб мені співчували і думали, що я якийсь обділений». Та і по-справжньому зрозуміти людину, яка втратила частину тіла чи має рани, не так легко і просто. Але бути присутнім поруч і не боятися запропонувати свою допомогу – це саме те, що їм потрібно.
Нас, українців у світі 60 мільйонів, і кожен має взяти на себе цю місію, – зцілення ближнього. І часто цей ближній – це, на перший погляд, випадкова для нас людина. Проте вона теж принесе свій урок в наше життя.
Ваше життя – це теж дар Божий. І те, що ви сьогодні в безпеці, це не ваша провина, це ваша відповідальність
Анна: Ви постійно спілкуєтеся з українцями по всьому світу. Одним із найтяжчих невидимих бар’єрів сьогодні є розкол між тими, хто під обстрілами, і тими, хто в безпеці. Як Церква працює з “провиною вцілілого”? Як пояснити людині, що її порятунок і нормальне життя за кордоном – це не зрада тих, хто залишився?
Владика Степан: Це дуже поширене явище сьогодні. І воно небезпечне, бо відчуття провини з’їдає людину з середини. Воно не дає їй можливості бути ефективною там, де вона є. Я завжди кажу таким людям: «Ваше життя – це теж дар Божий. І те, що ви сьогодні в безпеці, це не ваша провина, це ваша відповідальність».
Кожен на своєму місці повинен бути корисним. Якщо ти в безпеці, ти маєш більше сили, ти маєш більше ресурсу – використовуй його для допомогти тим, хто там, у самому пеклі. Картати себе не потрібно, бо ворог якраз і хоче, щоб ми всі були розбиті психологічно, почуття вини цьому сприяє.
“Провина вцілілого” часто стає перешкодою для нормального життя. Люди перестають радіти життю, вони вважають, що не мають права на каву, на посмішку, на прогулянку з дитиною. Але ж наші воїни на фронті за те і воюють, щоб українські діти могли посміхатися і гуляти в парках. Якщо ми тут, у тилу чи за кордоном, самі себе заганяємо в депресію через провину, то за що тоді вони воюють?
Тому я закликаю: трансформуйте свою провину в дію! Відчуваєте провину – задонатьте, напишіть слова підтримки, допоможіть іншому біженцю, який щойно приїхав і нічого не має. Але не дозволяйте цьому почуттю вас руйнувати. Бог хоче, щоб ми жили. І бути живим і в безпеці – це нагода зробити щось добре для тих, кому пощастило менше. Ми не маємо права марнувати своє життя на безплідні докори сумління, коли країна потребує нашої сили і нашої праці.
Анна: Але люди закордоном часом думають, що їх засуджують за те, що вони не вдома.
Владика Степан: Знаєте, я часто спілкуюся з хлопцями, які на передовій, які в самому пеклі. І що цікаво, у більшості з них якраз немає цієї агресії до тих, хто в тилу. Навпаки, багато хто з них кажуть: «Ми тут для того, щоб ви там могли жити. Не всі можуть бути на фронті, і не всі повинні бути на фронті».
Вони прекрасно розуміють, що країна – це як один великий організм. Якщо всі підуть в окопи, то хто буде лікувати? Хто буде вчити дітей? Хто буде тримати економіку? Військові кажуть: «Нам важливо знати, що за нашими спинами є життя. Що коли ми повернемося, ми повернемося в працюючу країну, де нас чекають, де є куди вийти на каву, де діти ходять до школи». Військові мають це розуміння, і, кажуть, що кожен має бути на «своєму фронті». Якщо ти не тримаєш автомат, то тримай економіку, тримай волонтерство, тримай виховання дітей. Головне – не будь байдужим. Байдужість – це те, що їх справді ранить.
Це дуже тверезий погляд. І нам тут, у тилу, потрібно повчитися цього сприйняття. Потрібно перестати гризти один одного за те, хто де знаходиться, а натомість запитати себе: «Що я сьогодні зробив корисного на тому місці, де я є?». Якщо твоя совість чиста, якщо ти працюєш на перемогу там, де ти є, то військові тебе тільки підтримають.
Я часто кажу нашим емігрантам: “Ваш порятунок – це не зрада, це ваш шанс бути корисним іншим способом.” Ми в Церкві вчимо трансформувати цю провину в дію. Замість того, щоб гризти себе за те, що ти в безпеці, краще зробити щось для перемоги. Наприклад, допомогти людині поруч, якій важче. Коли провина перетворюється на конкретну допомогу, вона зникає. Ми знову стаємо одним цілим – тими, хто захищає, і тими, хто допомагає захищати. І тоді зникає цей розкол.
Важливо не розділяти українців на “тих” і “цих”. Ми всі в одному човні. Хтось веслує, хтось вичерпує воду, хтось тримає курс. І якщо ми почнемо звинувачувати один одного, ми просто потонемо. Відтак, Церква сьогодні – це місце, де ми маємо зшивати рани і кажемо: «Ти українець, ти потрібен, і твоє життя – це цінність, де б ти не був».
У системі де все нестабільне незмінним залишається одне – людина все одно хоче мати моральні опори, орієнтири та цінності
Анна: У вас великий досвід військового капеланства. Розкажіть, будь ласка, більше про нього детальніше.
Владика Степан: Я розпочинав військове капеланство в 2000-х роках, тоді коли ніхто не розумів, що це слово означає. Працював з курсантами в Національній академії сухопутних військ у Львові імені гетьмана Петра Сагайдачного. Це були майбутні офіцери, і мені було надзвичайно цікаво працювати з тими, хто згодом виховуватиме інших і керуватиме військовими підрозділами. Я зустрів курсантів з різних середовищ, які мали різні релігійні виховання. Але всі вони хотіли захищати Україну. І зараз всі вони є відважними Героями. Курсантами вони не виглядали такими, вчились як в кого виходило, в чомусь не дотягували, якийсь предмет не могли здати. Але коли опинились на полі бою, то приймають такі рішення, що роблять їх Героями. Мені приємно що я був поруч з ними і теж вплинув на формування їх світогляду.
Багато з них в той час вперше прийшли до церкви, вперше вивчили молитву «Отче наш» і відкрили зовсім інше обличчя Церкви. Це були хлопці 17–22 роки і мені вдалось зробити Церкву для них цікавою. Одного разу в неділю вранці на літургію на 9-ту ранку прийшло близько дві сотні курсантів. Це стало справжнім успіхом для мене і всіх капеланів.
Анна: Чим Ви їх мотивували? Молоді люди в сучасному світі доволі скептичні стосовно Церкви. На фоні соцмереж Церква, погодьтесь, часом виглядає надто архаїчно. Чим Ви їх зацікавлювали?
Владика Степан: Я завжди розповідав їм, що якби Ісус Христос народився тепер, Він точно носив би джинсові штани. Він був би в футболці. І Він би до нас звертався зрозумілою нам мовою. Ісус Христос не є архаїчним. Просто Він говорив у тій культурі, в якій народився. 2000 років тому. Але Його слова актуальні завжди. Я доносив до курсантів правди Христової істини та Святого Письма сучасними методами. Для них було відкриттям, що Церква може йти в ногу з часом.
Я показував їм обличчя Бога, який розуміє сучасну людину, людину епохи деконструктивізму та постструктуралізму. А що це означає? Це відсутність сталих норм. Ми живемо в світі, де кожен створює що хоче і як хоче, і, декларує, що саме так правильно. У системі де все нестабільне незмінним залишається одне – людина все одно хоче мати моральні опори, орієнтири та цінності. Ми це називаємо «сенси». Кожній людині вони потрібні. Можна бути дуже трендовим, носити стильно подертий одяг та мати на собі цілу картинну галерею татуювань, але при цьому мати і Бога у серці. Людина може зовні виглядати по-одному, але внутрішній світ, куди ми не можемо заглянути, зовсім по-іншому виглядає.
Анна: Молодь часто йде шукати сенси до психолога. Для декого психологія чи не нова релігія. Чи не програє Церква конкуренцію з психологією? Навіщо людині священник, якщо є психотерапевт і антидепресанти?
Владика Степан: По-перше, хочу зазначити, що в семінаріях Української греко-католицької церкви всі семінаристи проходять рік навчання курсу психології. Ми вивчаємо всі можливі випадки розладів особистості та різні прояви цього. Зазвичай хороший священник є і хорошим психологом, але він чітко тримає межу між духовністю та психологією. Чому? Тому що для нас важливо допомогти людині в першу чергу зрозуміти себе. Частими є випадки, коли людина, що зіштовхнулась з складними психологічними викликами, вдається в релігію просто щоб втекти від реалій. Це недобре, це починає впливати на всі її стосунки – з сім’єю, з дітьми, на роботі. Під час духовних бесід ми маємо допомогти такій людині зрозуміти де гріх, а де вже психологічна проблема, яку священик не може лікувати чи вирішити. Священик може порекомендувати людині звернутись до психолога – є різні центри християнської психології, де психотерапевтами працюють віруючі люди. Вони зможуть, відштовхуючись від норм духовності, пояснювати людині, як їй боротися з переживаннями, тривогами, стресами. Це те, що не має відношення до гріха чи до душі.
Небезпечно, коли священик починає лікувати депресію духовними методами, це може призвести до психологічних захворювань.
Так само і з іншої сторони – коли людина приходить до психолога, щоб звільнитись від гріхів, з певними духовними запитами, таким як самозаспокоєнням чи пошуком підґрунтя. Важливо, щоб у таких випадках психологи скеровували її до Церкви. Там вона зможе прийти, помолитися і знайти місце спокою. Сам храм і сама атмосфера храму дозволяють людині увійти в іншу реальність, залишити свої проблеми за порогом і спокійно все обдумати, можливо побачити нові можливості для себе.
У нас немає Міністерства вбивства ворогів України, в нас є Міністерство оборони України
Анна: З початком повномасштабного вторгнення відбуваються удари по житлових будинках… Люди втрачають найдорожчих, багато болю. Природно, що виникає запитання “А що робить Бог у цей момент?”. Чи часто Вам задають таке запитання і що Ви відповідаєте?
Владика Степан: Звичайно, Бог на стороні тих, що захищаються, терплять та страждають. Поранені часто шукають розуміння у цьому питанні. Часто, коли вони мене про це запитують я кажу, що є багато моментів, де Бог нас рятує від більшої небезпеки. Просто ми не завжди можемо їх побачити. Незважаючи на те, що російські солдати були майже в Києві і мали захопити нас за три дні – цього не сталося. Ми воюємо з найбільшою країною світу, другою армією світу вже п’ятий рік. Якщо подивитися на Україну, на росію, на співрозмірність чисельності населення,- то теж буде зрозуміло на чиїй стороні є Бог.
Анна: Вбивство це гріх, але водночас як же нам захищатись не вбиваючи?
Владика Степан: Бог не є джерелом війни, війна – це агресія, це зло, яке народжується в серці однієї людини, яка її розпочинає. Але та агресія заражає інших однодумців і пізніше вона стає колективною. А наше завдання ту агресію зменшити. На жаль, іншого способу ніж вбивство тих, хто несе це зло, ми не маємо. Ми захищаємося. В нас немає Міністерства вбивства ворогів України, в нас є Міністерство оборони України. Ми обороняємось і робимо це, дякуючи Богові, впевнено, з тими ресурсами, які ми маємо. Часто ці ресурси обмежені, але з нами присутня Божа рука, яка допомагає правильно діяти і приймати правильні рішення.
Анна: росія десятиліттями використовувала православ’я як зброю, вибудовуючи через храми агентурні мережі та культурний вплив у Європі, зокрема й на Кіпрі. Чи відчувається цей вплив на Кіпрі?
Владика Степан: Кіпр має власний досвід війни і, зрозуміло, що кіпріоти бояться звучати категорично. Це вже зранене суспільство, багато хто намагається зберігати нейтральність. Але, враховуючи те, що Кіпр – це релігійна православна країна, то вони добре розуміють, яка величезна небезпека криється за тим, коли хтось використовує релігію для виправдання власних злочинів. Головний меседж, який говорить Господь до кожного з нас: “Шукай миру і біжи за ним” (Псалом 34, 25), “Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться” (Мт. 5,9). Якщо людина справді керується християнськими цінностями, то вона повинна бути миротворцем, а не ховатись за релігію.
Анна: Як тоді пояснити поведінку тиранів, що ходять до Церкви? Навіщо вони туди ходять?
Владика Степан: В усіх тиранів і всіх тих, хто починає війни, присутнє загострене почуття релігійності, зокрема пошук виправдання для власних злочинів. Як це проявляється? Це коли вони кажуть, що мають «певну місію», певне завдання від Бога. Кожен тиран вважає себе Богом. Якщо він молиться, то він з Богом вибудовує партнерські стосунки. Він Богові каже: «Я маю владу над життям людей. Ти маєш владу. Але я можу приймати рішення». Для агресора Церква – це закріплення власного статусу: “Я з тим, хто має владу. Бог має владу і я маю владу”. Це виражений антисоціальний розлад, так званий псевдомесіанізм, коли людина думає, що вона з Богом на одному рівні.
Анна: У 2022 році був болючий епізод – під час Хресної дороги в Римі Ватикан доручив спільно нести хрест українці та росіянці, намагаючись показати символічне “примирення”. Для українців цей епізод став дуже болючим прикладом того, як бажання швидкого миру абсолютно не збігаються з реальністю нашої війни. Яке ставлення до українського питання в нового Папи, у Лева XIV?
Владика Степан Степан: З того, що ми знаємо, з тих промов, з якими Папа Лев XIV звертається до людей – ми бачимо, що він чітко відстоює мир. Він, як і Папа Франциск, не перестає постійно згадувати про війну в Україні. Важливо не знецінювати підтримку Папи Франциска. Він багато разів згадував український народ під час своїх промов в Ватикані та різних міжнародних душпастирських візитів.
Папа Лев робить теж саме, – згадує про війну в Україні при кожній нагоді. Він наголошує, що український народ є народом-мучеником. А це означає, що є хтось такий, хто приносить українцям страждання. Папа Лев XIV дипломатично вказує, хто є джерелом страждань.
Він також робить все для того, щоб українські діти верталися додому, відомо, що і Ватикан бере активно участь у питанні обміну полоненими. Глава Української Греко-Католицької Церкви, Блаженніший Святослав, передає списки військовополонених українців до Ватикану. Це справді працює, ми бачимо результат.
Анна: Поверну вас трошки до теми емігрантів. Раніше люди жили на валізах. Зараз є діюча парафія. Це наче інституціоналізація еміграції. Чи є цей крок визнанням того, що ця еміграція вона на десятиліття? Чи тим, що відкриваються зараз активно парафії, Церква визнає, що війна надовго і треба в цьому жити?
Владика Степан: Створюючи українські парафії в різних країнах світу, ми ставимо перш за все за ціль допомогти людям тримати зв’язок з Україною. Це такі чек-поінти для українців, які в силу різних обставин опинилися за кордоном. Для того, щоб вони не загубилися. Для того, щоб їхні діти бачили, що є українська спільнота, що є інші українські діти. Це вибудовування громади, яка завжди має відкриті двері додому.
Разом з тим, обставини війни для багатьох українців дали шанс. Багато студентів вступили в закордонні навчальні заклади, діти пішли в закордонні школах. Це великий потенціал України, який розвивається за кордоном. І я думаю, що наша держава створить обставини, в яких українці справді будуть відчувати себе потрібними і затребуваними вдома. Щоб з отриманими знаннями і досвідом прагнули повернутися назад і використовувати їх в своїй країні.
Варто розглядати присутність українців за кордоном потрібно позитивному ключі. Вони посли України в тій країні, де знаходяться. Кожен з них повинен розповідати правду про страждання свого народу. Кожен з них має пишатися тим, що є українцем. Бо сьогодні за кожного українця інший українець кладе власне здоров’я і життя.
Варто розглядати присутність українців за кордоном у позитивному ключі.
Анна: Ви бачите стільки горя, спілкуєтесь з людьми, вони виливають на вас свою втому, своє горе. Чи не виникає у вас духовних сумнівів, коли йде такий масовий потік страждань?
Владика Степан: Звичайно мені теж буває важко, адже я не можу сприймати людей, як психолог, тримаючи дистанцію. Духівник все ж таки входить в обставини, співчуває і співпереживає. Хоч це і виснажливо, але завжди наповнено радістю від того, що ти зумів допомогти людині.
Якось командир однієї частини попросив мене поїхати з ним до мами, яка мала єдиного сина, щоб сповістити, що він загинув на фронті. Я приїхав до неї в квартиру, бачив як їй це сказали, вона плакала. Я провів декілька днів, спілкуючись з батьками загиблого сина, просто був поряд. Важко було підібрати слова, бо це дуже болючий момент. Минуло три роки, якось до мене підійшла ця мама загиблого Героя і каже: «Хотіла Вам подякувати, отче, за те, що Ви були з нами і нас підтримували в ті найважчі дні. Ми з чоловіком вирішили усиновити хлопчика». Каже: «У той момент, коли Ви були поруч – я відчувала, що Бог зі мною через Вашу присутність».
За три роки вона знайшла в собі можливість і сміливість разом з чоловіком прийняти маленького хлопчика в своє життя. Вона не побоялася знову відкрити своє серце для нового життя. Це стало для мене справжнім благословенням.
Анна: Чи є у Вас той, поруч кого ви можете не знати відповіді на запитання, просто мовчати і теж бути людиною?
Владика Степан: Так, в мене є багато друзів, багато військових, зокрема. Коли мені справді важко, – я просто хочу помовчати і люблю прогулянки. Я живу в Києві, до мене приїжджають друзі. Вони й самі поранені війною, коли ми збираємось разом, то мовчимо або згадуємо щось цікаве з життя. Інколи розуміємо один одного без слів. Дякувати Богові, в мене є друзі, які вміють просто бути поруч. І часто це мовчання більше говорить, ніж слова.
Мемчики перед Великоднем – це гарна нагода побачити, де Церква має щось підкоригувати чи виправити, де прогалини, які потрібно заповнити
Анна: Якщо говорити про Ваш прогресивний образ… Багато хто стереотипно думає, що єпископ – це праведність, вівтар і нескінченна молитва. Але ж Ви живете в сучасності. Де проходить межа того, що вважається для Вас нормальним? Наприклад, чи є у Вас час для скролінгу соцмереж?
Владика Степан: Я читаю те, що пишуть інші, теж дивлюся цікаві або смішні рілзи. Особливо мені цікаво дивитися, що люди говорять про Церкву, навіть якщо це в жартівливій формі. Мемчики перед Великоднем – це гарна нагода побачити, де Церква має щось підкоригувати чи виправити, де прогалини, які потрібно заповнити.
Я особисто не присвячую соцмережам занадто багато часу. Instagram для мене – це не просто картинки, це гарантія зв’язку з військовими. Номери телефонів на фронті часто втрачаються, сім-карти змінюються, а аккаунт в Instagram залишається стабільним «місточком», через який бійці завжди можуть мені написати.
Анна: А як щодо Twitter чи TikTok?
Владика Степан: Twitter і TikTok я не користуюся. І Telegram теж. Я вважаю, що швидкі хайпові новини продукують стрес. Я читаю офіційні новини, а те, що відбувається в Telegram – воно занадто моментальне, я не можу на ці процеси вплинути, але вони на мене дуже сильно впливали б, якби я там був. Це вибиває з колії, створює зайве навантаження. Я знаю все, що мені потрібно знати для роботи в Церкві та для країни, але без цього зайвого стресу.
Анна: А чи є в Церкві інструменти, фінансування для просування у соцмережах? Це ж велика робота. Чи це поки що лише ініціативи окремих прогресивних людей, як ви?
Владика Степан: Присутність у соцмережах дозволяє Церкві розуміти людей, особливо молодь та їх потреби. То ж Церква присутня в мережах досить потужно і намагається йти в ногу з часом. У нас є окрема медіа-служба – «Живе телебачення». Вони інформують наших вірян у всьому світі про життя Церкви. Це окрема структура, яка веде сторінки в Instagram, Facebook, продукує передачі. Вони мають десятки тисяч переглядів і навіть нагороди від YouTube.
Звісно, що цей контент не завжди цікавий усім. В інтернеті кожен шукає своє. Але той, хто шукає Бога і Церкву – неодмінно знайде.
Час спливав непомітно швидко, а Владика Степан Сус пояснював найгостріші суперечності простими словами. Він розбив усі стереотипи стосовно священиків: прогресивний, молодий, з гострим розумом та надзвичайно великою внутрішньою організацією. Його розповідь – це справжній Маніфест національної єдності та психологічної стійкості. А його місія – це об’єднувати українців у спільній молитві та збереженні живої єдності з рідною землею , як би далеко від дому вони не були.
Владика Степан Сус відкритий до спілкування. Його можна знайти у Instagram за посиланням:
https://www.instagram.com/sus.stepan/