Чому британський прапор досі майорить над частиною Кіпру
Чому, отримавши незалежність після десятиліть британського колоніального правління, Кіпр погодився залишити частину своєї землі Лондону? Відповідь веде до однієї з найнапруженіших дипломатичних битв напередодні народження Республіки. Британія спочатку вимагала значно більші території, Макаріос відмовлявся поступатися, Афіни тиснули на кіпрську сторону, а сама незалежність взагалі опинилася під загрозою зриву.
Як Кіпр став британським
1 липня 1878 року Османська імперія, ослаблена війною з російською імперією, передала Великій Британії право управляти Кіпром. Формально острів залишався османським, але фактично перейшов під британський контроль. Для Лондона Кіпр мав стратегічне значення, а після відкриття Суецького каналу в 1869 році він став ключовою ланкою на шляху до Індії — найціннішої колонії Британської імперії.
У 1914 році, після вступу Османської імперії у Першу світову війну на боці Німеччини, Британія анексувала Кіпр. А в 1925 році острів офіційно став коронною колонією. Протягом наступних десятиліть британська військова присутність лише зростала.
Друга світова війна та зміна ролі острову
Під час Другої світової війни Кіпр став важливим тиловим центром союзників у Східному Середземномор’ї. Тисячі кіпріотів служили у складі Cyprus Regiment. Через острів проходили військові перевезення між Близьким Сходом та Європою. Після війни світ почав змінюватися. Колоніальна система руйнувалася. Однак саме тоді Кіпр став для Лондона ще важливішим. Причиною стала Суецька криза 1956 року.
Коли Єгипт націоналізував Суецький канал, Велика Британія втратила головний військовий плацдарм на Близькому Сході. Після виведення військ із Єгипту саме Кіпр мав стати новим центром британської присутності в регіоні. Лондон був готовий втратити колонію, але не військові бази.
Кінець колоніальної епохи
У 1955 році розпочалася збройна кампанія ЕОКА на чолі з Георгіосом Грівасом. Головною метою руху був енозіс — об’єднання Кіпру з Грецією. Британська адміністрація відповіла надзвичайним станом, арештами та військовими операціями. Архієпископ Макаріос був засланий на Сейшельські острови. Проте до кінця 1950-х років стало зрозуміло, що утримувати колонію силою вже неможливо. Почалися переговори про майбутнє острова.
11 лютого 1959 року в Цюриху прем’єр-міністр Греції Костянтинос Караманліс та прем’єр-міністр Туреччини Аднан Мендерес підписали угоду, яка визначала основи майбутньої незалежної держави. 19 лютого в Лондоні документ був доповнений і підписаний за участю Великої Британії, архієпископа Макаріоса та лідера турко-кіпріотів Фазила Кючюка.
Однак одна проблема залишалася невирішеною — якими будуть британські бази? Саме навколо них розгорнулася найбільш запекла дипломатична боротьба.
Позиція Лондону
Спочатку британська сторона вимагала близько 170 квадратних миль території — майже 440 км². Усередині цих територій повинні були залишитися населені пункти та близько 16 тисяч кіпріотів. Фактично йшлося про створення двох великих британських анклавів. Бази мали простягатися від Акротірі до Єпископі на заході та від Декелії до Ксилофагу на сході.
Макаріос був категорично проти.
Позиція Кіпру
Ключовою фігурою переговорів поряд із Макаріосом став Зінон Россідіс — один із найвпливовіших кіпрських дипломатів того часу. Саме він вів виснажливі переговори з британськими представниками. Позиція кіпрської сторони була жорсткою. Контрпропозиція передбачала лише 36 квадратних миль території та повне виключення населених пунктів із зон британського контролю. Для Лондона це було неприйнятно. Почалося те, що британські чиновники пізніше назвали «довгою шаховою партією».
Британія поступово знижувала свої вимоги —спочатку до 152 квадратних миль, потім до 122 квадратних миль. Але навіть ці пропозиції Макаріос відкидав і британці звернулися по допомогу до Афін. Міністр закордонних справ Греції Евангелос Авероф неодноразово закликав архієпископа погодитися на британські умови та іноді тиск набував відверто ультимативного характеру.
Макаріосу натякали, що незалежність Кіпру може бути відкладена на невизначений термін. У британських документах того часу його описували як надзвичайно складного та жорсткого переговорника.
Цікаво, що в багатьох питаннях позицію Макаріоса підтримував лідер турко-кіпріотів Фазил Кючюк. Для британців це стало несподіванкою. Попри політичні суперечності між двома громадами, в питанні масштабів британських баз обидві сторони часто виступали разом.
На початку 1960 року переговори зайшли в глухий кут. Британська сторона прямо попереджала, що якщо компромісу не буде досягнуто, Цюрихсько-Лондонські угоди можуть зірватися. Лунали навіть застереження про можливе повернення насильства, яке супроводжувало боротьбу ЕОКА. Проголошення незалежності довелося відкласти та Кіпр опинився за крок від політичної катастрофи.
Компроміс, який існує і досі
Після місяців переговорів було знайдено компроміс: загальна площа британських територій склала близько 99 квадратних миль — приблизно 254 км².
Британія погодилася на принципову вимогу Макаріоса — якщо колись Лондон вирішить залишити бази, суверенітет над ними автоматично перейде Республіці Кіпр. Саме ця норма діє до сьогодні.
15 серпня 1960 року Республіка Кіпр здобула незалежність. Одночасно виникли дві Суверенні базові території Великої Британії: Акротірі на півдні та Декелія на сході.
На відміну від звичайних військових баз, це не орендована земля, а території під британським суверенітетом та мають власну адміністрацію, поліцію, судову систему та окремий правовий статус.
Після міжгромадських зіткнень 1963 року ситуація на острові різко загострилася. Саме тоді Лондон припинив виплати, передбачені домовленостями 1960 року, посилаючись на нестабільність та безпекову ситуацію. Бази поступово почали виконувати також функції логістичних центрів для міжнародних миротворчих операцій.
Турецьке вторгнення 1974 року
У липні 1974 року після перевороту, організованого прихильниками енозісу, Туреччина здійснила військове вторгнення на Кіпр. Велика Британія була однією з держав-гарантів незалежності Кіпру, проте британські війська не втрутилися у бойові дії. Натомість бази використовувалися для евакуації іноземних громадян та гуманітарних операцій. Це рішення Лондону залишається предметом гострих дискусій до сьогодні.
Особливе значення має станція Айос-Ніколаос у районі Декелії. Вона є одним із найважливіших центрів електронної розвідки Великої Британії за межами країни. Об’єкт працює у взаємодії з британським агентством GCHQ та мережею Five Eyes, до якої входять Велика Британія, США, Канада, Австралія та Нова Зеландія. Звідси здійснюється моніторинг значної частини Близького Сходу.
Сьогодення баз
Після завершення холодної війни значення баз не зменшилося, а навпаки, Акротірі стало одним із найважливіших аеродромів британських військово-повітряних сил за межами Великої Британії. Фактично сьогодні Акротірі є головним британським військовим плацдармом між Європою та Перською затокою. Звідси здійснювалися операції під час війни в Перській затоці, кампанії в Афганістані, вторгнення до Іраку, операцій проти «Ісламської держави», місій у Сирії, ударів по об’єктах хуситів у Ємені.
Після виходу Великої Британії з Європейського Союзу виникло питання майбутнього баз та були укладені домовленості між Лондоном, Брюсселем та Нікосією, які дозволили зберегти свободу пересування мешканців, товарів та послуг між базами і Республікою Кіпр.
Існування Акротірі та Декелії залишається нагадуванням про драматичний період народження кіпрської державності. Переговори, які тривали понад рік, визначили не лише карту незалежного Кіпру, а й геополітичний баланс у Східному Середземномор’ї на десятиліття вперед. І хоча британська імперія давно залишилася в минулому, її найважливіший стратегічний форпост у регіоні продовжує існувати й сьогодні.