Марія Примаченко – життєвий шлях

28 Лютого, 2025Новини, Українці, що змінили світ

Марія Примаченко (1909–1997) – народна художниця, чиї роботи стали символом українського наївного мистецтва. Вона створила понад 800 картин, з яких понад 600 зберігаються у фондах Київського музею українського народного декоративного мистецтва. Її твори були представлені на головній програмі Венеційської бієнале, а 2009 рік, за рішенням ЮНЕСКО, був визнаний роком Марії Примаченко. Малюнки художниці ілюструють японські букварі, її виставки проходили по всьому світу, а авторитетні медіа, такі як The Guardian та The Times, писали про її творчість. Її ім’я увічнене у Всесвітній енциклопедії мистецтва.

Марія Примаченко – художниця-наївістка, художниця-примітивістка, мисткиня, мудрими вчителями якої можна називати Бога та природу. Вона створила свій – химерний, загадковий і чарівний світ, черпаючи образи в українському довкіллі та власній уяві. Барвистий жіночий світ Марії Примаченко досі неабияк бентежить і полонить уяву численних молодих митців і мисткинь – послідовників, поціновувачів і навіть плагіаторів та епігонів. А значить – сотворений нею світ заслужив право існувати.

До сьогоднішнього дня достеменно невідомо, який варіант прізвища художниці –  Примаченко чи Приймаченко – є правдивим. Зрештою, сум’яття у це питання вносила й вона сама, очевидно, не особливо тим переймаючись. Режисер Лесь Танюк згадує, що колись таки запитав у майстрині, який же варіант прізвища правильний.  

„Приймаченко, — без вагань відповіла вона. — Приймаченки, ми з приймаків. Батька мого Оксентія Григоровича дід із бабою у приймаки взяли, всиновили. А записали потім по-руському. Зіпсували”. Щоправда в деяких інших розмовах Марія Оксентіївна відповідала, що вона — Примаченко, бо «так у них в селі говорили — примак, а не приймак, ну то хай буде так». При цьому розповідала історію, що її батька було усиновлено і записано власне Примаченком.

2010 року рішенням Вищого адміністративного суду України було встановлено, що правильне написання прізвища, згідно з пенсійним посвідченням, свідоцтвом про смерть, свідоцтвом про право на спадщину за законом на спадкове майно — Примаченко, проте з 1994 року в офіційних рішеннях, у тому числі Президента України, визначалося як Приймаченко.

Марія Оксентіївна народилася, виросла і провела все життя в селі Болотня, Київської області. Її виховували в сім’ї мистецьки обдарованих людей. Батько, Оксентій Григорович, був теслею, створював дворові огорожі. Бабуся – художниця, займалася розмальовуванням писанок. Мати, Параска Василівна, славилася майстерністю вишивання.

З дитинства їй довелося переборювати важку хворобу – поліомієліт. Марія була переконана, що цю хворобу їй наврочили. Три доби вона терпіла біль, потім батько підводою відвіз доньку до місцевої знахарки. Після того одна нога покривилася і стала коротшою. Хвороба зробила дівчинку не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострила слух і зір.

Її навіть прозвали тоді Мар’я Крива. Собою вона була надзвичайно гарна, але пересувалася з милицями. Коли виставки почалися в Москві і в Парижі, їй запропонували лягти у лікарню. Три рази робили операцію – кістку ламали, а потім  давали взуття спеціальне, а згодом зробили їй протез, що ногу вирівнював і допомагав ходити. Вона тоді казала, що от, мовляв, всю молодість – на милицях, а під старість – красуня з рівною ходою. Довгими спідницями вона закривала апарат і зовсім нічого помітно не було.

Марія Оксентіївна була малоосвіченою – закінчила лише 4 класи. У підписах до картин вона практично не ставила розділових знаків і користувалася народним наріччям. Зате Примаченко однаково вправно малювала обома руками. 

«Починалося все це так,— згадувала художниця.— Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі, пасла я гусей. На піску малювала всілякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…» Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Сусіди просили і їхні хати прикрасити. 

Час, що звільнила хвороба, Марія використовувала для занять творчістю. Серйозно малювати Примаченко почала в 17-річному віці – коли знайшла синювату глину, якою розмалювала власний будинок. Робота дівчини припала всім до душі – незабаром вона отримала перше замовлення. За розмальовування будинку сусідів Марії віддячили поросям. Згодом саме це порося допомогло всій її родині вижити в голодні часи.

Коли Марії Примаченко було 28, її запросили в Центральні експериментальні майстерні при Київському музеї українського мистецтва, що згодом став Школою народних майстрів, як вишивальницю. Лише в майстерні Марія вперше взяла ватман, фарби й почала малювати. Викладачі, побачивши її малюнки, були настільки вражені талантом та унікальним стилем, що навіть старалися не заважати її навчанню. Вони давали їй простір, свободу – тобто створили умови, щоб Марія могла розвивати ті навички, що в неї є. По суті, їй дозволили бути собою.

Марія Примаченко в юності / Фото з інстаграму Фонду родини Марії Примаченко

Вона видавалась дивачкою: мовчазна, задумлива, спостережлива.Це породжувало чутки й сільські легенди. Подейкували, що вона відьма, що хто про неї щось лихе скаже чи навіть подумає – те все лихо на них перейде. Хоча поза очі все одно її називали “Мар’я-крива”.

Все змінилося, коли Марія повернулася з майстерень додому. Це той випадок, коли їхала вона звичайною дівчиною, а приїхала – відомою мисткинею. Її ім’я вже було на слуху. Про неї питали. Нею цікавилися.

Справжню популярність художниця отримала 1936 року завдяки роботі “Звірі з Болотні”. Яким Герасименко, визнаний майстер української кераміки, охоче передавав Примаченко виготовлені ним вироби, які вона розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками. Марія пробувала власні сили й у керамічній скульптурі. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі — «Крокодил».

На Всеукраїнській виставці народного мистецтва в 1936 році їй присудили диплом І ступеня. Після цього її картини були на Всесоюзній виставці в Москві, на Міжнародній виставці в Парижі, у Варшаві, у Софії, у Монреалі, у Празі. Виходили статті в періодиці, журналах. Музеї почали купувати роботи художниці. Марк Шагал – іменитий художника-авангардиста з Білорусі так захопився її творчістю, що сам почав малювати дивних істот, схожих на звірів, зображених Марією. Пабло Пікассо, відзначав, що якби Марія Примаченко проживала у Франції, то могла б стати значно відомішою, аніж він сам.

1937-го на міжнародній виставці у Парижі Марія Примаченко отримала золоту медаль. Цю нагороду вона так і не змогла потримати у руках, бо її надіслали на адресу Івана Гончара, який також брав участь у виставці, і медаль загубилася.

Марія Примаченко в юності / Фото з інстаграму Фонду родини Марії Примаченко

На жаль, творчий підйом закінчився з початком війни. Під час Другої світової війни Марії Оксентіївні довелося повернутися в рідне село Болотня, відправити чоловіка Василя на фронт, доглядати за старими батьками та самій виховувати сина Федора, який з часом теж став народним художником і учнем матері. Не раз згадувала пізніше художниця про те, як у село ввійшли фашисти, як розстріляли її брата Івана і ще вісімдесят людей із села, як знайшли в припічку її малюнки й якісь іще документи й нещадно пошматували…

У повоєнні часи художниця не вписувалася в межі тодішньої творчості, яка прославляла соціалістичну дійсність, тож весь свій талант художниця вкладала в одяг, який шила на замовлення, зокрема у оригинальні весільні сукні. Примаченко шила в цікавий метод: ніколи не знімала мірки, не робила викройки, фасон і крій вона вибирала “на око”, а ножицями не користувалася – просто рвала тканину. Сама Марія носила сорочки, вишиті власноруч.

«Наше рідне люблю — от і все. Бо то у нас на Україні віками робиться… Все вишите — красиве, і ніхто не повторить його ніде», — казала вона.

На початку 1960-х років, коли виставки Марії вже проходили не тільки в Україні, а й поза її межами, вона почала отримувати чимало листів від шанувальників. Переважно це були діти. Вони ділилися своїми враженнями з виставок, а часто й вкладали у конвертики свої малюнки.

Марія, бувало, роздивлялася довго якийсь малюнок, а тоді просила свого сина Федора, щоб той написав лист у відповідь — із запрошенням дитини в гості. Так все почалося. Діти почали з’їжджатися з різних куточків України, а Марія їм проводила майстеркласи.

Згодом все більше людей про це дізнавалося й починало приїжджати на вихідні. Це була своєрідна імпровізована школа Марії в Болотні. Пізніше до майстеркласів доєдналися дорослі. Їх Марія проводила у саду. До речі, сад в неї був найкрасивіший у всьому селі, – учні й дорослі й малі сідали довкола, брали пензлі в руки й малювали. Заняття були безкоштовні. Єдине, треба було приїжджати зі своїми ватманами.

У власній школі під відкритим небом

Побут їх із сином Федором, з яким у матері склались по-справжньому теплі та ніжні стосунки, ніколи не загризав. Вони цінували Творця у всіх його проявах, рахуючи й спілкування із собі подібними. Марія Оксентіївна й Федір, самі люди з почуттям гумору, обожнювали, коли до них приїздив людина-свято Сергій Параджанов або інший актор та режисер – Володимир Савельєв.

Сергій Параджанов і Марія Приймаченко. Болотня, 1973 рік. Фото Ігоря Гільбо

Художниця ніколи особливо не переймалася своїм здоров’ям. Навіть після Чорнобильської катастрофи, яку вона пережила у власному домі, розташованому недалеко від атомної станції, і відмовилася виїхати з 30-кілометрової зони, хоча їй і підшукали добру хату на Полтавщині. Примаченко запевняла всіх, що «Бог дасть Батьківщині щастя одужання землі, вод і небес».  

Марія Примаченко з сином Федором / Фото з інстаграму Фонду родини Марії Примаченко

Невістка Катерина згадувала: «До 75-и років Марія Оксентіївна малювала без окулярів. До самого останнього дня мала прекрасну пам’ять, була дуже розумною жінкою. Ніякого склерозу. Вона так казала: треба їсти часник, аби був ясний розум. Слух мала такий, що коли лікарі тихенько між собою радилися в іншій кімнаті, вона все чула».

Незадовго до смерті Марія Авксентіївна говорила, прощаючись: “За мною не плачте, я не пропаду на тому світі… У мене там теж буде робота, тільки треба взяти з собою гарні фарби та папір – я все пам’ятаю. Я вас ніколи не забуду і всім людям навіки заповідаю любов. Мені бачилося: любов, ще така любов буде на землі! – лад буде. Живіть зі світом “…

Марія Примаченко – Фото з інстаграму Фонду родини Марії Примаченко

Марія Примаченко померла 18 серпня 1997 року в батьківській хаті в селі Болотня, їй було 88.

На сільському кладовищі, розпростертому край поля, в останню секунду, перед останнім прощанням син Федір поклав мамі біля лівої руки, якою вона малювала, олівець і шкільний зошит.

На початку повномасштабного вторгнення рф в Україну світ облетіла новина про те, що росія, яка з 1954 року є членом ЮНЕСКО, 25 лютого 2022 року під час обстрілів знищила в Іванкові історико-краєзнавчий музей із картинами Марії Примаченко.  Проте близько 10 картин вдалося врятувати завдяки небайдужості місцевих жителів та працівників музею. На жаль, вишиті експонати згоріли. Проте чимало рушників збереглися у колекціях місцевих майстринь.

Карину “Квітки виросли коло четвертого енергоблока” продали з аукціону “Фонду Сергія Притули” за 500 тисяч доларів для допомоги ЗСУ – на них придбали 125 автомобілів для фронту. 

Онук художниці, Петро Примаченко – український художник та бізнесмен, нині військовослужбовець, розповідає:

Війна для мене триває з 2014 року, я активно долучився до Революції Гідності, потім займався волонтерською діяльністю, а 24 лютого свідомо вступив до лав Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Саме бабуся прищепила любов до малювання, адже завжди хвалила та підказувала. Тому я з особливим щемом у серці приймаю рішення щодо продажу картин бабусі.

Марія Примаченко з сином Федором, онуками Іваном та Петром

Інша робота української художниці “Мій дім, моя правда” (1989) було продано за 110 тисяч євро на благодійному аукціоні в рамках Венеціанської бієнале, ще 100 тисяч гривень зібрала її виставка у Львові.

Зауважимо, що 30% від суми, передбаченої законодавством за авторське право, родина мисткині переказала Збройним Силам України.

Благодійний фонд імені Марії Примаченко, яким опікується онука Анастасія, надав чимало дозволів на використання зображень із картин Марії Примаченко на футболках для бійців ЗСУ.  Бо ці малюнки, кажуть, «кошмарять росіян».

Доля картин Марії Примаченко не лише привернула увагу міжнародної спільноти, її полотна досі допомагають Україні продовжувати боротьбу проти агресора. 

Теги: Марія Примаченко